Іноді літо минає. Іноді минає непомітно, як щось саме собою зрозуміле. Іноді його мінливість стверджують лише певні події. Для мене такою подією стало повернення  Пола з клініки. Лікування білявчика коштувало дорогого для усіх трьох. Для Пола – позбавлення свободи на чотири місяці з купою уколів і таких же божевільних пацієнтів. Для Сюзанни – чотири місяці у ворожій Москві (вона ще й нині розривається між двома столицями). Для мене – чотири місяці цілковитої самотності у безмежно дикому Києві.

Він лежав десь позаду. Мабуть, обіймав. О п’ятій ранку я вирішила – треба йти! Я вилізла з-під ковдри. На підлозі лежав одяг. Я підняла білизну, спробувала вдягнути. Шкіра відчула дотик. Його тонкі пальці водили моєю оголеною спиною.
- Так, літо минуло, - він шепотів мені прямісінько у вухо. – Я не знаю, де загубилась ти, але я загубився точно. Там краще не бувати нікому. І то добре, що ти мене жодного разу не відвідала.
Його ще юний голос солодко розливався моїми артеріями. Серце закалатало. Дідько, як же я його обожнюю!
- Я мушу йти.
- Кохана йде… Їй дорога прямісінько в осінь… Я зберу їй гербарій і вишлю поштою… Мабуть, я напишу про неї вірша.
Він допоміг мені застібнути ліфчика. Турботливо поправив волосся. Я промовляю йому в губи:
- Час загоїть твої рани. Ти мене забудеш.
Він подивився кудись трохи вище моїх очей, ніби в нікуди. І знову ліг під ковдру:
- Час, час… Колись Там я прокинувся на світанку і подивився у вікно. Проміння сонця, червоне таке, сліпило мої очі. Але я не захищався рукою, я терпляче спостерігав як кривавий диск підіймався угору, стаючи жовтою плямою у блакитному небі. Це тривало годину. І я збагнув, що час – жорстока і безпорадні річ. Чи варто сподіватися на час, тупо чекати години, місяці, роки, якщо ґарантії немає на те: стану я врешті-решт жовтим чи так і залишусь бездарною червоною плямою?! Не сподіваюся я більше на час. Це лотерея. Час – це лохотрон… Тому мені лишається просити в тебе тільки одну річ…
Я в напрузі обернулася. Він чомусь цього не очікував. Перевів погляд на стелю. Довго мовчав. Глибоко вдихнув:
- Я лишився без друзів. Ні, їх в мене і так ніколи не було. Я опинився без оточення. Без людей навколо. В одну мить. Я навіть не встиг помітити. Фак… (вибач!) І навіть немає кому зателефонувати, з ким випити пива у барі, кого пофотографувати… Ба! Мені немає кому на вулиці руки потиснути на знак привітання! Ні пожалітися, ні пожаліти… А чому? Бо я йолоп? Придурок із ширкою? Наркоман?
Я продовжую вдягатися. Байдуже натягую кофту.
«Я – людина!» - шепоче і тихо плаче Пол.
- Будь ласка, не йди. Не йди від мене зараз, - він говорить спокійно, уже заспокоївшись, говорить монотонно, швидко, ніби про якісь буденні речі. – Піди в інший день. Не йди сьогодні, цієї ночі. Я хочу лишити усе як є. Принаймні поки. Хай будуть дні як дні. Кожен наступний схожий на попередній. Але з тобою, розумієш? Зі мною і так нікого немає. Тільки ти. Піди в інший день, чуєш? Піди в інший день. Піди. В інший. День. В інший. Не йди. Не. Йди. Не йди…

Я як була напіводягнена, так і лягла поруч, накривши обох ковдрою.

*

А наступного дня кур’єр приніс мені конверт. У ньому лежав осінній гербарій і лист:

Літо іде
І шляхи його
Ще не пройдені ніким.

Кохана пішла
І шляхи її
Вкриті листям сухим

Сонце встає,
Я йому в лице
Обіцяв,

Як скарб нести
Марнославство часу
У серцях.

Дружба витікла
Як пісок крізь пальці,
Зникла.

Спини навкруг,
А хто обличчям повернутий,
Показує ікла.

Стій!
Тільки не втікай!
Залиш мене в інший день!
День як день,
А ти
Тримай мене лишень!

Я люблю принципових чоловіків. Усе обяцяне – зроблять!

http://stena.mybb.forum/viewtopic.php?id=4559
http://stena.mybb.forum/viewtopic.php?id=4712
http://stena.mybb.forum/viewtopic.php?id=5732
http://stena.mybb.forum/viewtopic.php?id=5806
http://stena.mybb.forum/viewtopic.php?id=6601

Отредактировано caЯЯioN (2010-04-21 18:57:51)