Сюзанна зачинилась у себе в кімнаті і гучно ввімкнула музику.  Я знаю, що так бувало, коли вона хотіла упіймати музу. У такі моменти Її краще не чіпати. Тому я, пританцьовуючи під Papa Roach, схопила слухавку стаціонарного телефону. Тільки-но потягнулася набирати номер своєї давньої колежанки з Донецьку, як почула у мережі знайомі голоси. Сюзанни і Пола.
- Да, мене життя покидало, блядь.  Мені не так солодко як тобі. Якшо я тобі сказав, шо це останній раз – то це останній раз. Мені хєрово, розумієш? ХЄРОВО! Я прошу в тебе бабла на останній раз. Тобі похуй? Я зара’ вєни собі переріжу, бо мені хєрово! А тобі похуй. Сєтра, твою мать!
Я ніколи не чула, щоб Пол так (!) розмовляв із Сюзанною. Я завжди вважала, що у них класні стосунки, як має бути у брата з сестрою. А тут таке… І на що він просить грошей? Я вже просто не могла покласти слухавки, хоч яким би невихованим вчинком це не було. Діалог продовжувала С’юзі:
С: Навіщо тобі гроші? Якщо на ширку, то я тобі не дам.
П: Це останній раз!
С: Я тобі не дам!
П: Мені хєрово! Мені так хєрово, шо я зара’ вєни вскрою, з вікна сігану, під поїзд ляжу, - похуй! Я, бля, здохну, а ти буш зиріть на мене. Хочеш? Дай бабла, а то я реально шось із собою зроблю.
С: Я повторюю – грошей ти не отримаєш. Аргумент «я щось із собою зроблю» не діє вже роки зо два. Ти себе так любиш, що і подряпини зайвої не поставиш. Я вже мовчу про вени. Іди вже поспи. Час виходити із загулу. Чи ти думаєш, що слава геніального фотографа прийде просто так? Бери камеру й фотографуй. Чого ти чекаєш?
П: Чекаю, поки ти мені даш бабла. Я і думати не можу, і фотографувати. В мене банально тремтять руки. Тобі впадло? Я сам прийду до тебе. Тільки дай бабла, чуєш?
С: Не дам. Мені набридло з тобою возитися. Ти взагалі неадекватний. Ти ж був нормальним. Що трапилося? Чому я постійно кладу тебе в клініку, лікую, ти виходиш здоровим хлопцем і потім знову… Отямся нарешті! Я скоро заб’ю і розгрібатимеш свої проблеми сам.
П: Легко говорити – сам. Я ніколи не думав, що я такий слабак. Капєц, я ніхєра не можу зробити сам. Або під наркотою, або хтось робить це за мене. І зрозумів я це позно… Мені хєрово… Усе ломить, руки тремтять, голова розколюється. Я ніхуя не розумію. Тіки треба дозу знайти. А ти мені бабла не даєш. Мені шо, піти камеру продати?
С: Та продавай, що хочеш!
П: То ж батькова камера.
С: Продавай, що хочеш. Тільки мене не чіпай. Як станеш нормальною людиною – приходь. А поки – не з’являйся. Не хочу бачити тебе! В мене брат інший, а ти…
П: Ти взагалі мене зрозуміти не хочеш! Ти мене не чуєш! Ти вся у творчості. Пишеш музику, граєш із панками, спиш із дівчатами, ходиш на концерти хлопців. У тебе купа вражень. Нашо треба    брат-нарік, котрий навіть камеру на штатив закріпити не може без дози? Звичайно, краще послати його нахуй, аніж допомогти…
С: Стривай, я не…
П: Нє, тепер вже ти стривай, вислухай мене хоч раз. Думаєш, мені було просто, коли померла мама? Це ти нажралася вином, прийшла на похорон і потім звалила сюди. А я сам (чуєш – сам!)все організовував, я приводив до тями батька, сидів із ним у клініці, шукав доглядальницю йому, допоки він не оклигав. А що потім? Батько не схотів згадувати маму, розмовляти про неї. Його можна зрозуміти, йому боляче. Ти вже тут була відомою у нєфорських кругах, зшибала гроші, пишучи музику, і взагалі класно жила… А я залишився сам на сам із своїми спогадами. Ти ж знаєш, як я був прив’язаний до неї. Я дуже її любив і вона любила мене більше ніж тебе.  Тож тобі похуй, батько не розмовляє… Я зібрав речі і приїхав теж в Україну. Тут мене вже і накрило остаточно. Я ненавидів себе за те, що не врятував маму. Зрозуміло, від раку її ніхто б не врятував, але… Я не спілкувався з людьми, багато фотографував. Ти показала мої роботи Лєрі. Після моєї виставки, на фуршеті, вона запропонувала мені коксу… Так! Це твоя Лєра підсадила мене! Це вже триває три роки і ти не можеш нічого зробити, бо винувата твоя подружка, твоя єдина нелесбійська подружка. Тепер я розумію, що всі нелесбійки – наркоманки. З того часу я сплю тільки з бі-сексуалками.  Та нахуй я тобі це все розповідаю? Тобі ж срать… Ти даси мені бабла?
С’юзі мовчить. Мабуть плаче.  Через деякий час слабким голосом промовляє:
С: Збирайся, я відвезу тебе до найкращої клініки. Ти там пробудеш усе літо або навіть більше, скільки буде треба. Я погоджусь на контракт із російським лейблом і запишу альбом там. У мене будуть гроші. Ти вилікуєшся. Повір мені. Ти мені віриш?
П: Дякую.
Пол повісив трубку. Усі знали, як С’юзі не хоче записуватись у Росії, бо умови контракту жорсткі, але гроші величезні.
Казати про мій шок не варто. Як Пол міг приховувати стільки часу те, що він наркоман? Чи то я така сліпа? І що тепер з ними обома робити? Я не можу з ним зараз порвати але і залишатися небезпечно, бо Сюзанна піде від мене…
Відчинилися двері. Її червоні очі обпекли мою совість. Я посміхнулась, майже щиро. Аби ж вона не здогадалась, що я усе знаю!
*
Коли ситуація потребує радикальних змін у житті і нарешті настає час вибору, іноді краще залишити усе на своїх місцях.