Ось, знову... немає сили і позитиву. Де та сила поезії, що ми читаємо у класиків, що цитуємо? Чому ми творчість використовуємо лише для того аби вилити свій паршивий настрій чи нереалізовані сподівання? Як читачу отримати задоволення, якщо кругом один негатив і нереалізованість авторів? Хто сказав, що творчість - це особисті враження? Це натхнення, причому подароване Музою, а вона тітка неземна і неймовірно розумна і чутлива. Рифма - це ще не вірш. Спробуйте побачити в житті прекрасне і тоді читач захоче повернутись обличчам до вашої творчості. Творчість - це краса, а не власні амбіції. Тому у нас немає української літератури, яка є бажаною в усьому світі. Тому ми читаємо Пушкіна і Шекспіра, а не новоспечених поетів на ніч. Тому що до банальності прості слова "Мальчишек радостный народ коньками звучно режет лёд" або "И со своей волчицею голодной выходит на дорогу волк" із Євгеня Онегіна й досі яскраво малює перед читачем картини і змушує його серце битися. Ну будь ласка, прокиньтесь і зрозумійте, що читач бажає не просто рифми, а життя, а для цього потрібно самому жити, не зациклюючись на комусь, йти, радіти, бачити, дихати на повні груди