Янголятка бавились. Я їх побачила. Спершу одного,пізніше іншого. Я їх розгледіла. Люди звикли не помічати, але я не людина. Я пташка. Маленька сойка, що нічого не може змінити силою або словами. Лише пересміюю та співаю. І літаю. На щастя, не вниз.
А янголятка догрались. Перелізли через межу і зірвались в прірву. Падали помалу,що і не помічали цього. А їх пухкенькі тіла були важкими для маленьких крил,що ставали все сірішими і сірішими.
Янголятка падали. Чіплялись за якісь виступи,але потім знову обривались і падали. Падали вже цілу вічність, і обоє були далеко від своїх колисок, а ніяк не розбивались і не помирали. Вони не розуміли повністю, що діється. Я списала б це на те, що вони маленькі,але це не виправдання. Усе нижче і нижче. Світла ставало усе менше, чужі голоси були все голоснішими і наполегливішими. Їх плач, а янголятка вже плакали, був непомітний серед бридкого сміху дівок і низьких п’яних голосів псевдо друзів. Янголятка хотіли знову до світла, до колиски. Вони вже не хотіли гратися. Їх лякали ці людські голоси. Гидкі, різкі запахи ставали все яснішими.
У янголят закінчилися сльози і вони безсило падали і падали. Вже навіть не чіплялись за каміння і виступи. Просто падали. Слабкість огорнула їхні тіла і розум. Вони просто здалися. Вони летіли і мріяли, щоб їх хтось схопив і повернув туди, нагору, під тепле сонечко. Щоб хтось їх там заспокоїв, сказав, що усе буде добре і посидів коло них, поки вони не заснуть. Вони мріяли, щоб світ перевернувся і вони полетіли не вниз, а вгору. А див не траплялось. Ніхто їх не ловив.
Колись, серед усієї каші голосів вони чули ніжні, любі голоси турботливих друзів, батьків, закоханих в них людей. Потім чули чиїсь сльози,відчували,але не задумувались,що то плакали ті, хто зневірився і опустив руки. Усі опустили руки. Бо янголятка теж ні в що вже не вірили. Вони просили в Бога допомоги,обіцяли що будуть робити усе правильно,аби лише він їх врятував. Але він їх не міг чути. З глибокого колодязя сигнали не надходять. Ніхто їх так і не вхопив за руку.

Але через увесь п’яний галас до вух янголяток долинув тихий,ніжний спів. Їм стало цікаво, хто це співає. Вони потягнулися головою вгору,але як падали так і падали. І тоді вони згадали,що в них є крила. Хай слабкі,але якщо вони будуть наполегливі, то зможуть вилетіти з цього колодязя. І варто було їм так подумати, як вони відчули в собі сили і почали підійматись до світла. Гидкі голоси затихали, а спів ставав усе яснішим. І ось яскраве тепле сонце засліпило їм очі, вони вилетіли з темряви і сіли в свої колиски. Вони для них стали тісними. Янголи зрозуміли, що виросли з них. Вони посиділи аби перевести дух, потім піднялися, змахнули своїми великими білими крилами і полетіли на голос сойки. А сонце обпікало їх дужі парубочі плечі і вітер грався з кудрявим їхнім волоссям.