Завжди знала, що життя – непередбачувана штука. Але ці знання були під впливом досвіду інших людей, не мого. Мені вже за двадцять, а  я ніби і не жила на цьому світі, і сьогодні для мене так багато вперше, я постійно в пошуку нового, цікавого, за мною не вгнатися. І в цій погоні за проблемами  я надибала тебе. Вдарилася на великій швидкості в твоє плече і відчула жар, що супроводжувався нестримним стукотом серця. Це любов! Це любов? Ха. Ти одразу, сказав, що то вона. А я і не повірила. Я розпалювала її в собі все дужче і дужче, сприймаючи це як жарт, як розвагу. І раптом, та ні, не раптом, я свідомо несвідомо потрапила в цю пастку глибоких і щирих почуттів. А-а-а, рятуйте! – кричала я. Та ніхто не почув. А ти і не хотів чути. ТИ не міг, твої вуха заклало те ж саме. Здавалося все чудовим. Та не в цій казці. Не в цій історії. Розбивалися серця, лилися сльози, боліло серце, душа. І що далі? А далі найстрашніше. Далі пустка, безнадія, тиша… Я зупинилася, зупинилася подумати, що ж я накоїла, як бути далі? Мені говорили про лікувальні властивості часу. Виявилося, що його потрібно приймати у великих дозах. У великих дозах  без тебе. .. І знову пустка. І знову безлад в серці в голові. І знову нема сенсу…