Під враженням від творчості Діани Арбеніної та Кріса Аівера.
Власне, їхні герої та твори у моєму баченні.
Настав час друкованого слова і весни. Мені хотілося писати або просто виводити літери на папері.
Тоді я забула, що означає говорити, лише вміла дивитися та посміхатися як дівчинка-аутист. Тоді знайомі люди втратили свої імена та стали називатися просто людьми. Мене це влаштовувало, а їм було все одно.
У ту пору я любила рано лягати спати. Лише сутінки торкалися вікна та заповзали у кімнату, як я відкривала кватирку та лягала на тахту. Я вміла та любила мріяти.
Я була впевнена, що зима скоро закінчиться, сніг піде з міста, поскрипуючи кедами, а ми дійсно зможемо все виправити. Кого я обманювала? Ми давно застрягли на словах та віршах, а якщо не робити нічого, то навряд чи зміниш. А робити було заборонено. Пат. З нас вийшли непогані гравці.
Янголе, ти тоді носив потерту шкіряну куртку та збирав волосся у хвіст на потилиці. Сиве пасмо закривало праву скроню. Твоє життя було жахливою підробкою картини божевільного сюрреаліста, таке ж п’янке та манливе. Ти був із тих героїв, про яких хочеться писати: з цигаркою, довгими пальцями та гітарою.
У тебе були неймовірні мрійливі очі, скоріше від випитого алкоголю, проте це нікого не бентежило. Ти виходив на сцену. Стрункий, як цвях та трохи по-дівчачому тендітний. Натовпи ідіоток ломилися у перші ряд.
Вранці з твого поверху доносилися жіночі крики. Гуртожиток замирав у побожному мовчанні та прислухався до них, як до Святого Писання.
– Звабив мою доньку? Так я її не віддам тобі! Ще подякуєш, що зміг втекти, що залишився живим! – голос зривався на найвищій ноті та вдарявся у стіну твоїх цього разу тверезих очей. Адже якщо роки – це також гроші, то матусі крики вже давно не по грошах.
Янголе, яким виснаженим ставав ти після цих візитів. Чекав доки чаша терпіння переповниться їхньою отрутою, проганяв матусю та грюкав дверима.
Ти був далеко не дитиною, вмів заробляти, жити без чужих порад, та спалювати мости за собою. Бо боявся повернутися. Але пам’ятаєш, як лупцював стіни, доки не приходив друг, відтягуючи тебе на просмалену кухню?
- Ну що ж ти? Що ж ти робиш? Теж знайшов привід: через цих базарних повій! – лютував він, забинтовуючи твої руки.
Я ходила на твої концерти, як у божий храм. Тихо прокрадалася до барної стійки, опиралася на неї ліктем, тримаючи в руках далеко не жіночий напій та стоячи до сцени  напівобертом. Я дивилася на тебе з-під опущених вій у молитовному благоговінні. „Боже, якщо віддаси його мені, я тобі відплачу” – шепотіла лише куточками губ та очей.
Тоді я майже не бувала вдома, все рідше заходила до матері, забувала як виглядає рідня.
Ти бачив мене зі сцени, Янголе. І тоді тісна прокурена зала ставала для тебе пустою дірою. Космічною, чорною, всепоглинаючою. Тоді у твоїх очах плескався закоханий густий коньяк, а друзі за сценою вмовляли не ризикувати, заламуючи рук.
Я пильно вдивлялася, як ти закінчував такт, відчужено хитаючи в руках свій четвертий біс. Я розуміла, що все моє життя я хотіла, неймовірно хотіла саме так. Надривно, щиро та оскаженіло. І неважливо, що вдома втомилися та чекають.
Залишок концерту проносився, як у тумані. У мішанині чужих голосів, моїх молитов та твоїх очей. Я їхала додому у нескінченно пустому таксі, занадто виснажена та вражена, щоб заклинати богів. Лише подумки кричала тобі: „ Чому не до тебе? Скажи, божевільний! Чому не до тебе?”
Десь у брудній кімнаті ти смикався та заламував брову, неначе від болю, відповідаючи: „І не проси”. Я не просила, ти ж знаєш.
Янголе, а ти ж до останнього вірив у безглуздий шанс, що тебе зрозуміють. Мій наївний Янголе. Я ж їхала до подруги та падала там без сил.
Цього вечора сніг покидав місто, розчиняючись у сирому небі. Сумні історії закінчувалися сумними пейзажами.
Яна Гончарова