Не з нашим, здавалося, щастям… Але ж оте несамовита потреба стати "нормальними", зробитись якомога «повноціннішими», вступити у вузи, якнайвдаліше одружитись, народити гарненьких діток… Зубами вирвати свій шматок. Наперекір усьому гівну міста Києва… Коли яке там.
Більшість із нас героїчно задушили в собі минуле… Глибоко закопали, вкрили цементом добропорядності, а зверху натикали краденої розсади щасливе дитинство… Але вона, навіть багато разів поливана сльозами відчаю, сука, не приймається. І то не дивно. Оту бездонну прірву в голові не можна заповнити ні класичною літературою, ні галузевими стандартами, ні розмовами про бездуховність… А чи то не найгірший з її проявів – отак зухвало зрікатись. Намагатись прожити чужим життям, вдертися в чужу шкіру. Але ж не змінитись…
Дитинство. А от не пасували нам ніколи оті білі бантики. Наші коліна були вічно роздерті об асфальт і намащені зеленкою. З боєм давались відмінно. Важко було привчити нас стримувати оте загострене почуття справедливості, призвичаїти до лицемірства та дріб’язковості. Ніхто не хотів нас чути. Та й хто б наважився почути. Ми ж водили дружбу переважно з інтернатівцями та бродячими псами. Вони розуміли нас, ми не бісили їх. Почувалися ж бо такими самими покинутими, як вони. Зрештою, вміли кусатись і надто рано дорослішали.
У наші біографії ніколи не вкладуться напівзабуті історії про ранній статевий досвід, зґвалтування, невдалі аборти і самогубства, наркотики та психдиспансери. Ними свого часу не хотіли засмучувати батьків, і без того навіки засмучених нашим народженням. Ми – діти з поганих районів…
У наших найстрашніших снах скелети тікають із шаф і сунуть розлюченою армією на оте умовно спокійне життя… Розмахують штахетами, хижо клацають щелепами, торохтять кістками…
Нахиляєшся, приміром, зав’язати шнурок, і тут воно трапляється… Мов передчасні пологи… І вже не спинити отруйних бджіл твоїх спогадів, які шаленим роєм вибухають з розірваного мозку, впиваються міріадами тоненьких жал в ошелешену підкірку й розлітаються у всесвіт, а свідомість на своїх коротеньких лапках заслинено хекає їм услід…
Або ще зігрієш під серцем надію. Носишся, бувало, з нею, чекаєш. Аж поки з того яйця вилупиться василіск. І тоді він вдивляється крижаним поглядом із твоїх зіниць в очі перехожих. Неначе виглядає із вікон… Відвертаються. А ти все не наважуєшся випустити його з себе… Частуєш кавою. Мордуєш поезією. Тоді він робиться млявий, кілька місяців депресує, поки, врешті, не здихає від туги…
Хризантеми. Вишукано пахнуть осінню, свіжими могилами і тоненькими павутинками, переплетеними сонячним промінням… Навіть посеред пекучого літа. Вразливі й печальні. Їх листочки замшеві на дотик, як траурні пов’язки…
Чорний кіт. Самодостатній і зверхній, коли не просить жерти. Уміє зливатись із темрявою і розчинятись у ній. Містична потворка, що часом, забивши на свою містичність, банально дере шпалери зі стін. У цій справі також не замішаний...
Суворі дядьки з похмурих кабінетів насуплено розглядають застібки своїх товстих портфелів. Вузли їх огидних краваток ніколи не пасуватимуть до комірців сорочок. Їхні дружини-блондинки з ретельно загостреними акриловими кігтями та непристойним макіяжем ніколи не зуміють їх путньо зав’язати. Їхні нездарні секретарки, час від часу мляво виринаючи з потоків безпредметних телефонних балачок та відводячи погляди мертвих корів від глянцевих каталогів, — також. Отже, так їм і треба… Зрештою, кого це хвилює…
Ні, ну Ви — то інша справа, мужньо долаєте стоси паперів, намагаючись, напевно, із різних там витягів і протоколів, наказів та шматків навчальних програм скласти потрібне слово.
Дарма, що в жодній із казок не йшлося про підвищення. Ви все зробите правильно.
Отредактировано Татьяна Дударь (2011-07-19 13:38:36)
