Пакет «БОСС» - велика штука,
Нескінченний розмір має.
Кеди, яблука і куртку –
Все у нього Додік пхає.
   Додік був неординарною особистістю серед американізованих львівських студентів. Він не слідкував за західною модою. Точніше кажучи, взагалі не слідкував за модою, недобросовісно відносився до своєї зовнішності. Як зимою, так і літом ходив в одних і тих же старих напівпорваних кедах, потертих штанах, джинсовій фуфайці і дуже підозрілій байковій сорочці, яку теж ніколи не міняв, що було зразу помітно. Друзі підозрювали, що сорочка ця зовсім була не його, а знята з якогось покійного вуйка Миколи в рідних додікових Пацятичах. Стриг себе він сам, тому на голові було, як в дурного на хаті. Архаровців цікавило тільки одне, що це за місцевий майстер дідо Місько з-під клюбу так добре вміє стригти.
   Ще одним атрибутом зовнішності Додіка був чорний пакет BOSS. З першого курсу і до закінчення вони були нерозлучні. Там Додік носив усе, що тільки можна було собі уявити: конспекти, підручники, запасні кеди, шкарпетки, продукти і яблука, якими потім смачно ласував на парі.
   Коли Додік ішов вулицею, це було помітно зразу. Своє і так худе довгов'язе тіло він ще більше під час ходи витягував, що надавало його фігурі дошкоподібної форми. Ноги при кожному його кроці прогиналися в колінах, ніби несучи на собі зовсім не делікатного Додіка, а ведмедя вагою в кілька центнерів. У одній руці все той же "бос", закинутий на плече, інша ж рука безвільно коливалася у різні сторони, створюючи перешкоди для руху як оточуючих так і його самого. Іде вулицею, то мичить, то стогне собі під ніс, ніби обговорюючи із самим собою якусь важливу проблему. Часто запізнювався на заняття, весь час приходив задиханий, втомлений, невиспаний, наляканий, спотілий. Архаровці завжди дивувалися, що з ним таке, а він і розповісти толком не міг. На усі запитання відповідав звуком "ги". Це, коли був у хорошому настрої. Коли ж траплялася в Додіка чергова депресія, а навідувала вона його досить часто, він знову замикався в собі і з друзями спілкувався, закриваючи рот рукою. Свої недоспані за невідомих причин ночі Додік надолужував на парі. Про якесь конспектування і мови бути не могло. Бо, добре відіспавшись, він брався за кілька справ одночасно: смоктав ручку, складав турнірні таблиці з біатлону, футболу і "Тур де Франс", грався в циферки і навіть писав вірші. Адже, не зважаючи на свою пасивну натуру, Додік був дуже талановитим і на відміну від своїх однолітків цього не скривав. Прийде в голову написати ліричну поему, він і пише, або шарж на когось із друзів, з якого через п'ять хвилин реготала чи не вся група.
   Що, що, а смішити публіку Додік умів, і не тільки дотепними віршиками. Здавалось, розказує серйозні речі, а друзі животи надривають. А все через своєрідну мовленнєву логіку. Так щиро бідака хоче поспілкуватися, аж сам не відає, що несе. Так було і з неграми.
   По сусідству з квартирою, яку знімав Додік, поселилося двоє чорношкірих футболістів. Студент, як тільки з’являлася вільна хвилинка, старався поспостерігати за їхнім побутом, щоб потім перед друзями хизуватися. Мовляв, з непересічними людьми в одному під’їзді мешкає. Перші його спроби зовсім не вразили архаровців. Подумаєш, сушаться зранку у футболістів на балконі десять пар кросівок, або, Самсон Матумба, один із них, щоденно заходить до магазину зі словами: “Бєлій хлєб, адінь шьтюка.” Зате наступна додікова бувальщина закарбувалась у їхній пам’яті на все життя.
   З’являється одного разу Додік на парах змучений, як завжди, але із сяючою усмішкою щастя на обличчі, і зразу до друзів: “Сьогодні вночі я з неграми в ліфті був.” Та ще й з таємничою двозначною інтонацією в голосі. Архаровці вмерли…
   Тепер Додіку було не до сміху. Вчепили його друзі з тими неграми в зуби й не відпускали. Будь-яка, вимовлена ним, фраза під впливом бурхливої фантазії архаровців зводилась до чорних. Згадає він про свою улюблену книгу “Чорну стрілу”, хлопці – за боки; промугикає під ніс пісню “Чорний ворон” або “Шоколядний заяц”, Вася з Вовою до кінця дня не заспокояться; а пройде вулицею африканець повз Додіка, то лавина сміху Васі ще довго його супроводжуватиме. Не прикалувалися архаровці тільки в день його народження. Додік не витримав сам і нагадав козі смерть: “Самсон Матумба теж цього дня народився.” Міг би передбачити реакцію, а то складалось враження, що ця посилена увага до чорних “футбалісьта” попри всі обурення дуже йому подобається. Хоч при згадці негрів і казав: “П-п-придурки, зараз встану!”, та сам, бувало, закидав двозначні вислови, що викликали потрібні асоціації. Не дуже архаровцям треба було знати, що Додік вивчив одне португальське слово “караль”(“статевий член” в перекладі), а то, як тільки він їх у цьому просвітив, зразу виникли версії, чия це школа. Футболісти – народ мігруючий, у багатьох країнах встигають пограти, тому найпотрібніші слова із кожної мови запам’ятати нескладно.
   Будучи в гарному настрої, Додік дарував архаровцям справжнє гумористичне шоу, коли починав усміхатися. Вишкірить свої зуби, розпливеться у широкій усмішці, примруживши очі, а бувало ще стидливо лице рукою прикриє, ніби почувши від Самсона Матумби непристойну пропозицію. Хлопці часто просили Додіка заусміхатися, який ще і ще демонстрував їм цей цирк. Згодом до Васі, який найбільше з нього прикалувався, він усміхатися перестав, відповідаючи звуком "ги" на його просьби. Петро "архаровські" приколи не дуже підтримував, був набагато серйознішим від друзів, та коли він все ж скаже: "Додік, заулибайся," той уже стриматися не міг, пояснюючи це тим, що у Петра дуже смішна бородата морда. Вася знайшов інший спосіб, як витиснути з Додіка усмішку. Він звертався до Петра: "Скажи Додіку, щоб заулибався," і цього було достатньо, щоб знову засяяло таке звичне зубоскальство. Але це були не всі їхні розваги за пляшкою пива чи чогось міцнішого.
   Ще Додік багато цікавого про себе розказував. Друзі від сміху качалися по підлозі, коли він вкотре починав згадувати рідні Пацятичі, річку Пацючку, сім чи вісім озер, дві протиповітряні частини, батьків-працівників культури, молодшого брата Богдана, який бив його по почках, свого друга сержанта Мурика. Коли ж Додіка починало гребти, а для цього було достатньо пляшки пива, він починав свою розповідь з одного і того ж місця: "У мене в роду були росіяни, білоруси, поляки, німці, бойки і... лемки." При останньому слові Додік знову закривав лице руками, ніби соромлячись такого свого багатого родоводу. Далі він зупинявся на лемках. Починав пояснювати, що через приналежність  до цієї етнічної групи він м’яко вимовляє звук "ль". Хлопці зразу згадували лемка з відомої реклами, що теж м’яко казав: "Ля-ка-лют." "І знову придурки про негрів", - сердився Додік і різко переривав розповідь про лемківські традиції.
   Архаровців це все веселило просто так, від душі. А Петро до цього, як і до всього іншого, шукав раціональний підхід. Такі додікові знання історії свого народу він вважав непотрібними для ділової людини і дуже не любив, коли той вів бесіду на схожі теми. Що ж виходить? Ми мусимо знати всіх голлівудських акторів, комп’ютерні премудрості, "творчість" наймодніших співаків, забувши, хто ми і звідки, викресливши з пам’яті своїх предків і їхні споконвічні традиції. Петро з Додіка не прикалувався як інші, він його просто ігнорував, бувало, навіть з ним не розмовляв, бо не знаходив ніякої спільної теми. Додік американських фільмів не  дивився, сучасної музики не розумів, мав серйозні проблеми в освоєнні комп’ютера, не цікавився політикою. Зате був начитаний, мав глибокі знання з історії, літератури, спорту, народної творчості, військової справи, як і Вася з Вовою, слухав російські пісні близькі до народних і віддавав перевагу російським фільмам. Але для Петра цього було недостатньо, бо Додік не мріяв про кар`єру, навіть не знав, ким працюватиме у майбутньому. Це ж найбільша провина перед американською ідеологією. Це ж просто гріх бути освіченою, духовно багатою людиною. Ще тяжчий гріх, коли грошей нема, людина не прагне до колосальних сум і розвитку своєї справи. Через те, що бідний сільський хлопець, син працівників культури, деколи не мав за що поїсти і скаржився на відсутність "бабок", Петро, бувало, йому навіть руки не подасть. Мовляв: "Ти - меншовартісний, бо не хочеш досягти успіху."
   А Васі та Вові з Додіком було цікаво, як поспілкуватися, так і погнати з нього. Вони не цуралися його накормити. Ох, бувало, допечуть архаровці йому, напишуть в Пацятичі лист глузливого змісту, аж говорити з ними не хочеться. А тут, трах-бах, переміна настрою. Друзі замовляють йому пристойний обід, а не якісь чіпси з Кока-колою. Хильнуть по чарці. І почнеться братання. Ось Додік і Вася затягнуть пісню їхніх улюблених виконавців Расторгуєва, Шевчука, ансамблю "Голубые береты" або просто якусь фронтову чи народну. І ніхто не зважає, що це не модно, що сучасні люди такого не слухають, що Петро цих пісень соромиться в присутності Юзика, який дорікне: "Петро-о, будь чуваком, таке тільки старики співають."
   Після застілля їдеш додому в Пацятичі з полегшенням на душі, з надією, що той Вася нарешті порозумнішав. Приїжджаєш, а там мама вже лист від Самсона Матумби читає, адресований Додіку  і написаний по приколу вічним мешканцем Кульпарківської:
"Зьдрасьтвуй, мой бєлій шалюнчику.
Я зя тьобой очень сільно ськучать, потому чьтьо ти к ням дявньо нє прієзьжать. І ми сь тьобой дявньо нє дєлять сєксь. Помнішь, как ми дєлять сєксь в ліфтє, на бальконє, у тєбя ня квартіра, когда тьвой хазяйка дьома нє бильо. Черєзь мєсяць к ням в гості прієхать ЕтоО і ми всє вмесьтє сь тьобой сдєлять "етьо-о". А помнішь, как ти пошутиль і спрятать мой кросьовкі. Я тьогда сь труси достять караль і тєбя ім очєнь сільно покараль. А єщьо ми хотєть к тєбє в гості. Ськажі сьвой родітєлі, чьтьоб оні нє бояться чьорний футбалісьта, нась будєть чєтьвєрьо. У тєбя в дєрєвня єсть мнього копна, ми сь тобой туда пойті і сьдєлять сьвой чьорний дєльо.
Я тєбя цєльовать. Тьвой чьорний гориль Сямсьонь."
   Та після такого листа вбити придурка Васю хочеться, тим більше, що вже батьки з його змістом ознайомлені й допитуються, що це має означати. А ще односельчани, які не люблять Матумбу як гравця, допитуються: "Що тебе з ним зв’язує?" І пояснюй всім, що це архаровці не мають чим зайнятися. Зі злобою в серці їдеш до Львова. А там друзі, ті, що шлють кореспонденцію, і яких готовий розірвати.
   Ці друзі розговорять, розсмішать своєю безпосередністю, а потім ще й заплатять в транспорті чи барі. І Додік всі образи зразу ж забував, так, ніби це зовсім не вони писали, а дійсно Самсон Матумба ділився з листком паперу своїми хворобливими фантазіями, і це одкровення чомусь випадково попало до нього. Знову про лемків поговорили, посміялися з чергового вислову, що Додік ляпнув, не подумавши, почули "ги" у відповідь, і знову друзі.