ЗУСТРІЧ З ВЕНСАНОМ БІТО: SLEEPING BEAUTIES («СПЛЯЧА КРАСА»)

9 ЛИСТОПАДА О 19.00

(вул. Б. Хмельницького, 32)

Венсан Біто представляє Sleeping Beauties, – дуже гарну серію фоторобіт, яка виставлялася до 30 травня 2009р. в паризькому клубі YONO.

Могли б Ви представитися кількома словами?
Мене звуть Венсан Біто, мені 25 років, я фотограф, працюю в Парижі.
Чи давно Ви займаєтесь фотографією?
Вже 7 років.
Чи пригадуєте Ви якісь кумедні випадки, пов'язані з початком вашої роботи?
Ні, якщо не брати до уваги те, що мої перші фотографії була страшенно погані!
Що Ви любите у фотографії? Що дає Вам задоволення?
Я люблю ці благодатні миті, коли все раптом стає на свої місця, коли на розі вулиці виникає сцена, а світло підказує, що можна знімати. Тоді настає вирішальна мить, яку так любив Картьє-Брессон.
Як Ви відкрили для себе фотографію?
Я зацікавився веб-дизайном та графічним дизайном і тоді купив свій перший фотоапарат, у 2002 році. Малювати я не вмів, і мені потрібен був матеріал для роботи. Захоплення самою фотографією дуже швидко взяло гору.
З яким апаратом Ви почали працювати?
Це був «Фуджі» s602z – «компакт бридж».
Розкажіть щось цікаве з Вашого початкового періоду.
Все починалося потроху. Спочатку я ходив сам вулицями зі своїм апаратом і «полював» на хороші кадри. Потихеньку вимальовувався мій особистий погляд. Потім були перші аматорські виставки, перші публікації. У 2005 році мене опублікували на фотосторінці LECTEUR DU MONDE 2. У 2007 році я брав участь у форумі молодих фотографів в Ірландії і був прийнятий у агентство Young Photographers United. Важливим для мене став 2009 рік, коли Asia Europe Foundation видла альбом, де мої роботи були вміщені поруч з роботами 17 інших фотографів. Калька знімків Sleeping Beauties були виставлені в у Національній художній галереї Малайзії в Куала-Лумпурі.
Хто з фотографів найбільше надихає Вас?
Американський фотограф Філіп-Лорка ді Корсіа. Його ретельно підготовлені сцени викликають дивні відчуття недоказаного. Його роботи знаходяться на стику жанрової фотографії та образотворчого мистецтва, але межа нечітка і залишає багато місця для уяви, для самостійної розповіді.
Яку апаратуру Ви використовуєте тепер?
З цифрових камер у мене є Canon EOS 5D з двома об'єктивами (24 mm, f 1,4 і 50 mm, f 1,8). З плівкових апаратів я маю середньоформатний Mamiya 645 з двома об'єктивами (45 mm і 80 mm, f 2,8). Щоб позбавитись, я інколи використовую деякі камери Lomo.
В більш загальному плані, якого типу фотографії ви робите?
По своїй суті, я є чисто «вуличним» фотографом, який працюю переважно над темою міської самотності. Я намагаюся в своїх роботах знайти зв'язок між особистістю та середовищем, виявити вплив місця проживання на удавану німоту та напускну нечулість. Я хочу показати загальний контекст і пояснити загальну байдужість як результат надмірної кількості відмінностей. Але в процесі роботи я дедалі більше наближаюсь до художнього, ніж репортерського підходу. Одна з моїх останніх серій Car(e)less City («Місто без машин і турбот») відбиває, наприклад, у світлинах роздуми про те, як можна було б використати великі міські артерії, якби з них раптом зникли автомобілі.
Чи приваблюють Вас інші види фотографії?
Я хочу опанувати рекламну і модельну фотографію. Це потрібно мені для того, щоб розвинути інший естетичний підхід, а також, щоб трішки пожити в цій професії.
Sleeping Beauties
Розкажіть про цю серію фоторобіт.
Sleeping Beauties - це серія світлин, зроблених уночі в аеропортах Руассі та Орлі. В ній я зіставляю зображення сплячих пасажирів з порожніми терміналами.
Як виникла ідея цього сюжету? Які думки навіює Вам це місце?
Я завітав якось уночі до знайомого, який працює митником в аеропорту Орлі. В залах аеропорту мене одразу вразила сила виразності цього місця. З настанням ночі аеропорти перетворюються на абсолютну протилежність того, якими вони виглядають удень: домінують тиша і нерухомість. Щовечора зали, які мають приймати тисячі людей, які весь час рухаються, стають своєю цілковитою протилежністю, хоча вони ніколи не планувалися для того, щоб їх бачили чи навіть використовували в такому стані. Це - повсякденна аномалія.
Як Ви готувалися до цієї роботи? Чи не виникало труднощів, пов'язаних із «безпекою» в аеропорту? Адже там часто погано дивляться на фотоапарати… Ви якось ховалися чи отримували дозвіл?
Я розповів компанії «Паризькі аеропорти» про свій проект, але мені відмовили в наданні дозволу. Тому я працював похапцем, в постійному поспіху , весь час тримаючись насторожі, щоб не натрапити на поліцейських чи службу безпеки. Щоб лишатися непоміченим, мені багато допоміг досвід вуличного фотографа. Проте, тепер я вже маю дозвіл префектури на роботу в аеропорту Руассі.

Як реагували пасажири, які не спали? Очевидно, Ваша присутність у залі мала викликати їхню цікавість, чи ні?
Ті, що не спали, а їх було мало, дивилися на мене заспаними очима і майже не цікавилися мною. Здавалося, що вони запитували себе, що я тут роблю, але майже ніхто не звертався до мене. Єдине, що мене непокоїло, так це щоб не прокинулися мої «моделі». Думаю, нікому б не сподобалося прокинутися і побачити перед собою штатив із чималеньким фотоапаратом, націленим на нього. Інколи експозиція становила близько 8 хвилин (я знімав на вольфрамову плівку чутливістю лише 64 ISO), а в пасажирів сон скоріше сторожкий. На щастя, ніхто не прокидався.
Ми бачимо в цій серії неймовірний контраст між зовнішнім світом, який подекуди можна бачити крізь вікна, і внутрішнім простором аеропорту, освітленим, як удень, і проте, практично вільним від будь-якого руху, від будь-якої діяльності. Як ви працювали і використовували світло, щоб передати цю нереальну і водночас дуже поетичну атмосферу?
Використання вольфрамової діапозитивної плівки дало мені змогу виділити надзвичайно холодні синюваті кольори, щоб підкреслити непривітний характер цього місця, схожого на операційну. Оскільки «видиме» неозброєним оком освітлення було відносно приглушене, то великий час експозиції дав змогу підсилити відчуття «потоку світла», характерного для цих знімків. Ширококутний об'єктив дозволяє достатньо охопити вражаючу архітектуру місця і зробити акцент на самотності сплячих людей, примножуючи, при цьому, джерела світла, які вихоплює апарат і переносить на плівку.
Зв'язок аеропортів з фотографією виглядає сам по собі парадоксальним, адже це, безперечно, одне з тих місць, де люди найкраще оснащені фотоапаратурою, коли їдуть у мандри чи на відпочинок, і водночас фотоапарати тут використовують найменше. Який досвід чи цікаві випадки Ви винесли з Вашої роботи фотографа у цьому, скоріше незвичному місці?
Ваше запитання повертає нас до проблем безпеки. Антитерористичні заходи «Віжіпірат» і політика нашого дорогого президента перетворили аеропорти на місце, де, попри велику кількість апаратури у людей, краще тримати її у сумці.

Що ви думаєте про сучасну фотографію?
Демократизація фотографії - це дуже гарна річ. Якби не це і не поява цифрових камер, думаю, я б ніколи не став фотографом. Численні Community сайти (deviantart, flickr…) є чудовою школою талантів. Можливості самостійного видання фотоальбомів дуже маленьким накладом (blurb.com) прекрасно вписуються в цей рух. Інтернет надав небачені можливості поширення робіт фотографів аматорів і є також чудовим засобом самостійного навчання. Занепокоєність професіоналів зрозуміла, але так само, як і в музиці, потрібно сформулювати нову економічну модель. Хай там як, але фотографія остаточно увійшла в сферу мистецтва, і на нас чекають нові й нові відкриття. Ми живемо в дуже цікавий час, і є ще багато незробленого. Цифрова техніка забезпечила тотальну демократизацію мистецтва, яке залишається дуже елітарним середовищем. Фотограф Стівен Шор якось в інтерв'ю з приводу flickr сказав таке: «Я зайшов на flickr і побачив там тільки масу гидоти. Я не міг повірити своїм очам. Все якесь звичайне, все - лише штампи, якесь безкінечне нагромадження трафаретних візуальних картинок». Я особисто гадаю, що все це абсолютно не так, що такий погляд є претензійним і відбиває тривогу через те, що на вашому невеличкому городі копається велика креативна ватага, якою є Інтернет.
Якби треба було вибрати лише одну із Ваших світлин, що б це було і чому?
Я обрав би, мабуть, «Гран-Пале». Я не можу пояснити простими словами, чому саме його. Можливо, він найбільше відповідає моєму власному сприйняттю як фотографа суті й форми.

Розкажіть про Ваші робочі плани на майбутнє.
Я спробую продовжити навчання фотографії в Школі мистецтв. Після моїх вже багатьох років роботи як самоука я відчуваю потребу в певному систематизованому наставництві, щоб я міг чіткіше показати свій власний художній підхід.
Ваші побажання?
Сподіваюсь побачити багато глядачів на виставці моїх творів!