Мій дядько Устин досить цікава і водночас, дещо неординарна людина. Він жив у своєму світі, за своїми правилами і канонами. Йому байдуже, що подумають про нього, адже він, взагалі ні про кого не думає. Дядька турбує лише світ, створений ним самим, у якому є лише він. Все, що відбувається в реальному житті, його мало хвилює. Мабуть тому, він не має ні родини, ні друзів, досить рідко спілкується з родичами, і тільки у тому випадку, коли йому немає де жити або немає чого їсти. Не знаю, хто дав йому мій номер, але той, хто це зробив, напевно, дуже сильно хотів нашкодити мені. З дядьком я спілкувався двічі чи тричі у своєму житті. І, він дійсно справив на мене враження. Перша наша зустріч відбулася на похоронах, коли ховали рідну сестру моєї бабці. Дядько довго стояв над могилою, скляним поглядом дивився на землю, а потім мовив: « Немає людини…Була і немає…Так і нас скоро всіх не буде. Когось раніше, когось пізніше. Але помремо всі», - ось так, дуже оптимістичне і красномовно дядько закінчив свою промову, кинув три грудки землі в могилу, подивився на рідних…І пішов. Але найбільше, я запам’ятав дядькову витівку, яку він уткнув на День народження моєї бабці, себто своєї матері. Бабуся святкувала своє сімдесятиліття, дядько Устин прийшов і подарував їй дві троянди, мотивуючи це тим, що на більше не вистачило грошей. Коротше кажучи, від дядька можна було очікувати чого завгодно. І сьогодні, третього жовтня, коли я саме вирішив усі питання зі своїм новим помешканням, перевіз усі речі, приготував обід, ввімкнув музику і вирішив трохи відпочити, але не судилося… Тільки я зручно вмостився на канапі, мене потурбував мобільний. Номер на дисплеї був невідомим для мене. Зазвичай, у таких випадках я не знімаю слухавки. Не знаю, що мене змусило зробити це, але я це зробив. Голос у слухавці видався незнайомим мені. «Алло, як справи?», - сказали на тому кінці. «Нічого! Нормально! А хто це?», - запитав я. «Дядько Устин, що не впізнав?», - продовжував він. « Ні! А де ви взяли мій номер?», - здивувався я. « Ти ба?! Йому дядько дзвонить, а він лякається!», - обурювався дядько. « Я не лякаюся, просто незвично!», - відказав я. «Я до тебе сьогодні приїду!», - помі довив він. « А ви знаєте де я мешкаю?», - запитав я. «А ти скажи, буду знати», - наполягав дядько Устин. Не знаю хто, але напевно якась невідома сила змусила мене назвати свою адресу; і дядько додав: « Я за дві години буду. Є щось поїсти, чи купити», - спитав він. «Є…», - відповів я і поклав слухавку. За дві години до мене мала приїхати людина-загадка, людина від якої не знав чого чекати. І момент настав: в двері подзвонили, я піднявся з крісла, підійшов до дверей, подивився у вічко, там стояв він - дядько Устин. Він був одягнений в чорну шкіряну куртку, сині джинси, взутий у старі, подерті коричневі черевики. В руках у нього був пакет. Я запросив його в квартиру. Дядько зайшов. Довго дивився на мене і сказав: « Ну, як справи?» «Нічого,нормально!», - відповів я. «Може пригостиш чимось?», - запитав дядько. «Є макарони з котлетами, будете?», - запропонував я. « Знущаєшся?», - відказав родич. Дядько Устин зняв куртку, черевики, і ми зайшли на кухню. «А ти непогано влаштувався», - відказав дядько і обвів поглядом приміщення. Потім сів на стільчик, поклав руки на стіл і сказав: « Ось так, все життя ходжу босоніж по битому шклу…», - сказав він. «Ви про що?», - здивувався я. « Розумієш? Ось так все життя ходимо…Хтось більше призвичаєний до шкла, а хтось ні. Я, наприклад, взагалі не розумію, як міг стільки ходити босоніж. Де була моя кров, моя біль, на кінець моє життя?», - сказав дядько Устин. «Вам погано», - запитав я. «У тебе колись були справжні рани?», - поцікавився він і легенько посміхнувся. «Були…», - відповів я. «Мабуть, що ні. Я кожен день ранився. А знаєш чому, бо все життя ходжу по шклу. Але не розумію, чому досі не помер від втрати крові. Мені набридло, розумієш? Чому я маю творити все те, що творю для цих ЙОГІВ? Вони не розуміють мене, а я в свою чергу не розумію їх. Це несправедливо. Достатньо з мене ран. Кожен день одне й те саме», - говорив він. «Дядьку, ви про що», - продовжував дивуватися я. «Ні про що… Ти колись розрізав ногу? Спочатку це не боляче, лише крові багато…А потім починається, якщо не обробити чимось – зараження. І гній…», - продовжував мій гість. Я починав розуміти. Дядько – не маючи освіти, працював художником, але по-справжньому був митцем. При чому в повному розумінні цього слова. Сумна і набридлива робота над розмальовкою стін магазинів непотрібною рекламою не подобалась йому. І він часто-густо зазирав у пляшку й починав творити. « …ось і я заніс собі заразу під шкіру й засіла там гангреною, і ніколи, ніколи вона звідти не вийде. Це все бите скло моєї душі…Скільки пляшок, скільки різних ідей. Навіщо!?», - починав нервувати він. « Не знаю, можливо, це – випробування, ваш шлях?», - сказав. « Такий собі шлях зі шкла…Кілометри пустих пляшок. Вони різали мої ноги, а я – вперто йшов вперед. Хоча й було боляче, я мусив йти і зараз я теж піду, тільки спати. Де мені лягти?», - промовив дядько. Я провів його до кімнати, постелив йому на дивані, а сам пішов на кухню і ще довго пив чай. На ранок дядька вже не було, лише на дивані лежала записка, на якій було написано: « Не бий шкла. Комусь по ньому ходити…»