Розум і серце кричать про різне. А я? А як же я? Я просто розриваюсь! Та ще й душа... Вибухає кожної секунди. З кожною новою думкою про тебе. Про твою усмішку. Твій голос. Твій запах. Про твої сильні й ніжні руки... Байдужі поцілунки. Адже байдужі... Ні, розум ще не любить. Та й як може любити, ящо не вірить у Любов? Любов. Останнє, у що варто повірити. Про неї забагато говорять. У Любові, здається, зіркова хвороба... Адже вона завжди така пихата, зневажливо сміється над тобою, дивиться зверху вниз. А ти їй поклоняєшся. Бо ти ніщо, коли Любов поряд. Але це усе омана..! Що вона?! Вона як наркотик! Пробуджує щасливі почуття, примушує радіти, сміятись і піднімати очі до сонця! А потім...усе проходить. Тіло змучене і гасне на очах... Усе, що може допомогти - знову Любов.
Тому я й чекаю тебе. Чекаю і шукаю твої очі серед натовпу завжди. Дарма, що знаю - це зайве. Ти сам завжди приходиш, так красиво й владно, і сам завжди знаходиш мене. Або когось іншого. Не важливо. І мому розуму байдуже... А серце мовчить. Просто не може нічого сказати. Завжди мовчить, коли ти поряд. Радіє лише душа. Нема потреби вибухати. ТИ поряд. Поряд... Але так далеко.
by Marta Bereza