(похорон мрії)
//* Піккардійська терція „Талісман”
// В.Губаренко моноопера „Листи кохання” (1970) (за новелою Анрі Барбюса „Ніжність”)
Частина І
Сірчані сльози
Останні сльози душі. Нічиї.
Очі сухі.
Асфальт геть-чорний, листя, опалені
сни... наче чужі.
Йде дощ. І мокрий туман – як краплі
весни – на мить у сни.
Забутись – поринуть. Висмикують.
Очі сухі. Сльози душі.
Останні калюжі холодної крові-роси.
Десь голоси.
Не чую. Стіною стоїть той туман.
Як брили. Хрести.
Все змито. Так голосно тиша
кричить. Не стало краси.
Як боляче: плаче душа – а мозок мовчить.
Душа десь в куточку. Не серця...
може... нирок?
Чого там сховалась? І хниче – її
голосок.
Так складно, коли власноручно
ховаєш думки.
Отрутою крапають сльози – пече.
В чім були помилки?
Частина ІІ
Скажи мені: у чому я була неправа?
І що робила, як було не слід?
Скажи! Що я не так тобі казала?
Скажи! Дай відповідь: як тре’ було робить?
Бо „сильні” люди і „слабкі” – то гра словами.
Бо кожен сильний – в той же час слабкий.
Бо те залежить все цілком від справи,
Яку ведеш, яка в тобі бринить.
Скажи: Як „цінувать у собі себе”?
Невже мій білий прапор був би краще всіх???
І не без бою здатись – це провина?
Невже, як любиш, краще відступить?!
Не може бути, щоб не сподіватись
Було єдиним, що б допомогло!
Невже зректися, спробувать забути
До чогось кращого під риску привело?
Скажи! Чому усі навколо так говорять...
Чому твердять, що світ доволі кволий...
Чом їм здається(?), що усе, чого захочу,
Того доб’юся... чи ЗАКРИТІ мої очі???
Чому я бачу тільки протилежне..? А?
Частина ІІІ
Останній погляд у відболілу мрію
(Спомин. З архіву фантазії)
Осінь. Бабине літо. Жовте листя. Тепло.
Ми – як в іншій країні. Все навкруг завмерло.
В паралельному світі. Тільки наш. Милий мій,
Пригорнуся до тебе, а ти серцем зігрій.
Так стояти.... нас двоє. Простір. Сонячний пил.
Подих збіг, і годинник шле сигнал до світил.
Ми з тобою – єдине. Розчинилась межа.
Ми – тепло. Ми - картина. Ми – ескіз. Ми – душа.
Ми – душа цього світу. Стержень сонця світів.
Ми – енергія миру. Інкрустація днів.
Ми – сліпуче проміння. Ми – озера і сни.
Ми – смарагдове місто. Спомину не згаси.
Пригорнуся – надійно. Ритм у скронях дрижить.
В резонансі зі щастям. Спалахну. І горить.
Віддала тобі душу. Ти віддав все, чим жив.
Ми з тобою - єдине. Назавжди. Назавжди!
Отредактировано ЛебедеваСветлана (2008-01-22 17:29:40)
