Наодинці з тобою приємно, тихо. Проходе біда. Неназавжди, а допоки разом з тобою. Не йде геть назовсім, а ховається в тінь, щоб вилізти тільки-но ти вийдеш з кімнати. Тихесенько шепоче про все нездійснене мною. Ніби примара - а справжня. Наче хрестик розплавлений за коміром. Дивне знайоме відчуття. Кожного разу знайоме і кожного разу - нове. Пеклом думок нове. Терновим вінцем колюче. Відчуття... Сорому. Безсилля. Утоми. Всього того, що незнайоме буддистам з їхнім Абсолютом.
Шепіт голоснішає. Не затуляю вже руками вуха. Слухаю. Біда... Сідає поруч (бач яка смілива зробилася!), обіймає. Кладе голову мені на плече і продовжує напівшепотом. Коле своєю правдою. Ріже моєю втомою. Сипле сіль на груди, де ще плавиться хрестик. Плаче... Раптово. Несподівано плаче. Як я у дитинстві - голосно, з надривом. Більше не шепоче - кричить. Про образи і Образи, про спогади і спомини, про старезні замки і іржаві замкИ. Наче мені має бути діло до всього того божевілля... Слухаю. Бачу. Відчуваю. Переживаю.
Кричить. Досі кричить. Викричись - мені має полегшати. Вмиваюсь твоїми-своїми сльозами. Гірко. Сльози гіркі на смак. Дивно. Та нехай. Краще гірко, ніж ще дрібочка солі туди, де колись були груди. Кричи. Звідки й сили взялися... Куди і сором подівся! Де та утома...
Кричи - мені стає легше. Починаю розуміти дещо. Ти галаслива. Моя Біда... Пильніше прислухаюсь... І справді - розумію. Лячно. Цікава ти. Сиди, сиди... Добре з тобою. Не йди. Викричалась, виплакалась, але не йди. Підеш - і знову повернеться моє тихе божевілля. Топитиме в очах-озерах. Шукатиме під хрестиком груди.Навертатиме в своє життя. А ти сидітимеш у куточку і слухатимеш разом зі мною ту напівезотеричну маячню. І все спочатку. Клята спіраль.

Отредактировано Вселенная (2010-04-14 11:25:01)