І відчуваєш людей
* Мить

Одного разу настає мить розуміння. Розуміння того, що ти плаваєш. ... У світі людини, що стоїть навпроти тебе і щось говорить. Слова. Звуки. Фон.
От ця мить! Ти більше не слідкуєш за мімікою, за жестами. Не бачиш рухів. Ти просто чуєш думки тієї людини, ти ними дихаєш – вдихаєш... і видихаєш, не змінюючи їхнього складу. Одне-єдине. Швидше за все ти дивишся в очі. А там світ – власної особистої глибини й ширини.
Людина говорить одне. Не те, чим ти зараз дихаєш. Але то байдуже. Вона майже звикла так говорити. Актор. Відчуває трохи дискомфорт і дещо ніяковість. І хоче пройти їх швидше, не долаючи. Бере за плечі, щоб ніби посунути зі шляху. У світлі вуличного ліхтаря... В очах бачиш чорні кулі розширених зіниць. Як м’ячі. Дещо дивні. Ніби пусті. Ніби повні якоїсь речовини – як сухий туман, як ворс, зчищений з тканини кольору світла. Під ліхтарем.
„ У тебе такий виразний погляд! Можна дуже довго вдивлятись... [і вивчати -- дихаю]”. В глибині, не дійшовши до горла, тануть слова „І в тебе теж”. Бо зв?чка так відповідати. Просто вчасно прийшло, що не „теж”.
Не „теж”, бо м’ячі, чи то кулі, чи то сфери. Не „виразні”, а якесь інше слово. О! Думки у них – матові. Ворс.
А ще.
- Смайл. Повсякчасний. Це така робота.?
- Мій чи твій – смайл? =)
- ... [м’ячі-сфери]
- Якщо мій, то я посміхаюсь не всім і не постійно.
- [Ага, в яблучко!] Коли я тебе бачу, це постійний смайл.)
- Не „бачиш”, а „бачив”. То було літо. Море. Позитиву. В мене був постійно гарний настрій [Мені вже це одного разу казали. На такий самий закид!]. Точніше, ніхто з вас не бачив мого гіркого стану. Але то інша сторона. Рік?. То було кількома вечорами. Навіть вже майже ночами. І було іншою, глибокою мутною темно-синьо-чорною стороною. З густого, трохи більш вологого [ніж той ворс] туману. Там іще було старе дерево дикої степової маслини, що закривало листям великий шмат зоряного неба.

Прощавай. Можеш писати в аську, я там інколи з’являюсь.
- І я теж. Прощавай. [ого! отакої! „радий тебе бачити”. А на останній оберт голови – випадково залишений суворий вигляд обличчя.]
Сх?ди. „Актор!”. Але я тобі вірила, коли вперше. Але ти залишаєш сліди.
Тепер я відчувала твій світ. І тепер, уже вдруге, я НЕ вірю! Та воно тобі й не сильно треба.
Коридор, двері, дзеркало. Світло. Відображення – дві сфери-м’ячі, чорні розширені. Це твій світ був у мені, а не я в ньому. Але ти того, мабуть, не помітив. Ти відчув лише холодок. І не знаєш, що я там була. А світ ще не пішов повністю.

Настала мить розуміння.
Відчуття. Дивні. Просто плаваєш і дихаєш. А всі рухи і міміка – зовні, для моєї оболонки, яка зараз має слухати й кивати.
І відчуваєш людей. 

20 грудня 2007