Робочий день добігав свого кінця. Я саме мав перевдягатися, але раптом, мій погляд зупинився на білому, немовбито випрасувана дбайливими руками домогосподарки і чистому неначебто душа немовляти, аркуші паперу. Він лежав серед важких та неохайних будівельних інструментів, вважався мені таким тендітним та незахищеним серед них. Якусь мить , я просто дивився на нього, потім обережно взяв до рук, сів у крісло обтягнуте червоним дермонтином, знайшов у кишені олівець, точніше, те, що від нього залишилося… Чесно кажучи, я знав, з чого почати? На збирання ідей та думок бракувало сил. Ще б пак! Простояти день на колінах, на холодній кахельній підлозі, відтираючи залишки давно застиглого шпалерного клею, заняття не з легких, та не з самих приємних. Але якась невідома сила штовхала мене до написання бодай-чогось: мініатюри, есе,  статті-роздуму на вільну тему. Перебираючи в своїй голові теми, які мене цікавили та хвилювали, я не знайшов нічого краще, як написати про «все». Про те, що по-справжньому є, було, і буде важливим для мене, на протязі мого бурхливого життя.
 
Спочатку аркуш був чистим, як і все, що оточує нас. Ніхто минулої ночі не замислювався над тим, що сніг, який лягав на тротуари та вузенькі доріжки, на ранок буде присипаний піском. І ми ніколи не побачимо тієї первозданної краси застиглих краплин небесних сліз, що виблискують сотнями тисяч діамантів під світлом самотнього ліхтаря, який стоїть обабіч дороги. Але ми маємо змогу спостерігати, як по припорошеному піском снігу спокійно снують люди, і чхати вони хотіли на красу блиску снігу під самотнім ліхтарем. Для них головне не впасти і не забитися, та вчасно бути на роботі, це – суспільство. І, як не прикро, ми є його невід’ємною частиною.

Потім, на аркуші почали з’являтися символи, які люди звикли називати літерами. Я і не думав, що коли-небудь буду сидіти у щойно побудованому приміщені і писати про це все. Життя. Все починалося дуже спокійно, я б навіть сказав меланхолічно. «Хіба про це ти мріяв?», - питаю я щоразу себе, коли беру до рук відро з холодною водою та ганчірку. Мабуть, що ні! Але це реальність, і хочу цього чи ні мені потрібно якщо не миритися з нею, то принаймні рахуватися. Але, ви знаєте я ні про що не шкодую і відверто та голосно розсміюся в обличчя тому, хто назве мене «невдахою». Мені дуже таланило та таланить в житті: я маю, те, заради чого варто жити. І якщо б того всього не було, навряд чи цей аркуш паперу опинився у моїх руках. Можливо, його взяв би хтось інший і почав би креслити на ньому будівельні плани, чи підраховувати свої збитки. Але я випередив його. Чому щиро та відверто радий. Нехай, я не побудую дім, але залишу за собою, дещо важливіше, на мою думку. І, навіть, якщо б був невдахою до вас ніколи не дійшов цей текст. А про мене періодично згадували ті, кого я звик вважати близькими, коханими, чи просто людьми. І мені було б байдуже чи згадає хтось про вас. А вам раджу замислитись над цим.

Що писати далі, я не знав, як і не знав того, що трапиться зі мною за мить. Я дістав з карману пожмакану пачку цигарок, витягнув одну, підніс до губ, підпалив запальничку… Ця сигарета мала померти такою ж смертю, як і сотні інших. Вічна їй пам’ять… Амінь.
Не знаю чому, але я не шкодую себе, за те ,що накоїв за останні два чи три роки. Шкода лише близьких людей, яким приніс страждання та біль. Чиї нерви я зіпсував та чиї очі змушував сльозитись. Я ненароком, пробачте! Це просто життя, в якому і я, і ви, карти з однієї колоди. Нас можуть перетасовувати здавати наново, але головне, не потрапити у відбій завчасно. У моєму випадку, все до цього йде. І не важливо, шістка ви чи туз, все одно всі полетимо до купи. Це не каяття, просто запис на аркуші…

Цілий день, занурюючи руки у холодну воду, невдовзі перестаєш їх відчувати. Це правило діє не тільки на руки і холодну воду, це  - правило відчуття! Цікаво, чи є у душі свої рецептори? Мабуть, що так. Іноді достатньо побачити, на перший погляд, прекрасно намальовану картину, але не побачити її краси. Напевно, це і є рецептором душі.

Двері відчинилися. На порозі я побачив сторожа. Він стояв і з подивом дивився на мене. «Добрий вечір», - привітався я. «Доброго здоров’я, - відповів він, - ти чого додому не йдеш? План хочеш перевиконати?», - запитав він. І на його обличчі застигла ностальгічна посмішка. «Ні вже йду», - відповів я. Надягнув свої джинси, реглан, зав’язав на шиї шарф, занурився у теплий капюшон куртки, обережно склав аркуш, і поклав його до задньої кишені, а потім вийшов на вулицю.

По дорозі їздили машини, світлофор блимав різними кольорами своїх очей, я дістав ще одну цигарку, закурив. В голові промайнули лише чотири слова: «Живи, твори, борись, кохай...»

Отредактировано Егор Подонкин (2010-02-05 20:50:44)