Я дивний овоч. Тобто не екзотичний, а дивний. А причина в тому, що іноді я можу бачити, іноді думати, навіть зовсім трохи соватися на своєму місці лежання (тобто знаходження). Навідміну від усіх інших овочів, які тільки вміють відчувати. Зараз я на грядці. Сонця немає. Вітру теж. Дивно. Чекаю, коли ж прийде прозріння на якусь мить. Пам’яті в мене теж не повинно бути, але трохи в мене її все ж є, бо як же це я все знав би. А все через те, що я дивовижний овоч. Щось трохи бік закляк. Перекочуюсь на інший, потрошечку, бо інакше не вмію… Ой, на когось натикаюсь. Теж якийсь овоч, напевне. Думаю, що такий як і я. Бо ми ж на одній грядці. Добре бути овочем – ні про що не турбуєшся, лежиш собі, ні про що не думаєш. А як прозріваю, то вирячусь у небо бездумно і дивлюсь…дивлюсь…дивлюсь… В такі моменти думати не можу і пам’ять не працює. А може думати все ж можу, але от пам’ять... Я ж не настільки геніальний овоч, щоб і дивитись і думати одразу, і запам’ятовувати все це. Якби я був таким, то напевне мене б вже помітили і забрали звідси.

     Здається я прозріваю! Ой! Дивне все ж небо. Зовсім біле, а що з сонцем? А поряд не овоч! А! Питаю: «Ти хто?». Воно мямлить у відповідь: «Сьогодні я – амеба…»  О, ще й слух у мене іноді прорізається, чую, як щось шкварчить десь… за стіною. То що ж це виходить? Я вже не на городі. І мене можуть підсмажити разом з амебою. Доречі, що це за овоч такий – амеба? Питаю в неї: «Амеба… А що ж це за овоч такий?». У відповідь чую якесь реготання істеричне і відповідь: «Амеба, інфузорія туфелька, яка різниця. А от ти я знаю хто - синенький». Я трохи образився. Що смішного в тому, що я – баклажан. Такий довгий, гладенький. Та ще й геніальний який. Амеба заспокоюється, а я починаю втрачати зір.

     От так завжди. Пам’ятю, що прозрівав, а що бачив - не пам’ятаю. А ще в мене є генетична пам’ять. От я шедевр природи, чи то цивілізації. Хто б подумати міг, що овочі можуть бути такими… такими геніальними. А от кожна моя насінника пам’ятає, щось таке, що знали всі мої предки. От наприклад, я був людиною. Так, людиною. А що у цьому дивного? Невже ви не чули ніколи про реінкарнацію? Я був людиною і … от пам’ять! Точно пам’ятаю, як я з друзями (так, у мене було багато друзів) відпочивали. Хм. Так цікаво згадувати події з минулого життя. А кажуть, що овочі – це овочі. Нічого подібного. Так от, ми з друзями, як зараз пам’ятаю, зустрічали Новий рік. Ялинка, юрба веселих людей… Так неприємно це згадувати чомусь. Так треба забути геніальність свою. Від неї тільки гірше. Якось боліти все тіло починає. Ой. Я – овоч. Звичайний собі овоч, який не вміє думати, а тим більше згадувати минуле. І крапка! Я здається я засинаю, перевтомився з цими прозріннями і згадуваннями минулого. За-си-па-ю… провалююсь.

     Оп! Прокинувсь. Прозрів. Боже, як важко прозрівати. Сонце за вікном. І якесь відчуття дивне – мені потрібно вставати. Я – овоч і мені нікуди не потрібно. Я повинен рости, лежати, дозрівати і все! Все! Що ж ще? Все! А! Це знову минуле життя не дає спокою! Вставай ! Вставай! Як я встану? Я овоч! Що? Тоді скочуватись? Зараз скочусь, тільки це ні до чого не призведе, бо я овоч. Синенький баклажан. Для чого мені скочуватись? Покотивсь. Прокочуюсь поряд з дзеркалом. Ой! Повернувся назад. Я дійсно дивний овоч! Феноменальний! У мене є руки, ноги, тіло. Я зовсім не баклажан з вигляду, тільки внутрішньо так себе відчуваю. Вдивляюсь. О, в мене й очі є! Що ж в очах? А в очах сковзнула думка. Я її побачив! Є думка. А кажуть - овоч. Це ж треба. Правильно сформульована думка. Така, як у гомо сапіенз. «Сьогодні на роботу». Я подивись на ліжко,  Амеби не було. Їй раніше на роботу, тому вона вже пішла.

     Пам’ять повернулась. Новорічні свята пройшли. З овоча потрібно перетворюватись на людину, чого б це мені не коштувало. Бо я людина! Найбільше відкриття за останні дні: я – людина!