— Що це коїться за вікном? — промовив я вголос, зручно всівшись на підвіконня своєї тепленької кухні.
            Ще з самого ранку зненацька замела хуртовина. Посипав білий сніг, повалило такими клаптями, немов хто відкрив фабрику по виробництву солодкої вати. Я так гадаю, що мій кіт Узурпатор був саме такої думки! Він увесь час намагався  лизнути скло, сподіваючись, що хоч одна сніжинка прилипне до його кішачого язику та виявиться неймовірно солодкою! Проте земля, немов поспішаючи,  вкривалась пухнастою ковдрою. Вона,  наче ображена й досі теплою грудневою погодою, квапилась вкрити усі сірі асфальтові залисини святковим вбранням. А зима лютувала на перехожих, що раптово опинялись на її шляху. Щосили вона набирала повітря у груди й, відкриваючи страшного рота,  дихала на них  з підворіть та арок, зяючих своєю чорнотою.
            Дивлячись на таке за вікном, мені навіть думка не спадала виходити на двір. Нафіга мені  така  пригода! Боротьба зі стихією і все таке… Ми пішли з кішаком дивитись телевізор. Потім ми пообідали. Узурпаторові навіть куряча котлета дісталась! Недарма він отримав таке прізвисько… З часом почали доноситись до наших ситих вух звуки  застряглих автомобілів та маршруток. Вони з ревом та потугою намагались викарабкатися зі снігового полону, а ми з Узурпатором лише зрідка, дещо лінуючись, підбігали до вікна погледіти на це видовище.
          Ввечері зовсім замело. Кіт  примостився десь на дивані, та прикрив пухнастим хвостом свої зухвалі очі. Я перемістився на кухню, замість випуску новин вирішив, так би мовити, подивитися все наживо.
Люди низкою йшли по вулицях, добираючись з роботи пішки. Вуличний ліхтар випромінював ледве-ледве помітне світло, але я бачив усю міць та силу хуртовини. Цим вечором погода, і навіть техніка відмовлялись задовольняти людські потреби. Вони змовились проти людини! Сьогодні було все навпаки, і люди товкали вперед свої авто, просуваючись по заметеним дорогам. Всюди було чутно галас, крики  та виск коліс. Але попри все, стихія об’єднала людей, вони допомагали один одному. І це мене зачепило!
          — Куди ти, синку? — скрикнула схвильована мати.
          — Та не можу я сидіти вдома! Піду, може зроблю щось корисне, — відповів я, взуваючи свої модні білі кросівки.
          — Ну, й ди ж бо, тільки не довго! — відпустила мати.
          На дорозі коїлось щось неймовірне. Люди не встигали підштовхнути одну машину, як застрягала інша. Якась ватага хлопців штовхала маршрутне таксі. Я швиденько приєднався до них, тільки-но якась машина зі скреготом виповзала зі снігу, як ми кидались на поміч до іншої.
          Я був навіть радий застосувати свою парубоцьку силу та міць на користь людям. Відсидівшись в теплі та на материних харчах, мені не терпілося вершити добрі справи! Я навіть всміхнувся від цієї думки, мабуть Узурпатор не схвалив би мого рішення.
           Отак ми боролися з хуртовиною та транспортом. Згодом я трохи притомився та вирішив пройтись по вулицях нашого містечка. Аж раптом бачу бійку. Якісь два чи то бомжа, чи то просто алкаша намагались побити хлопця та відібрати в нього куртку й шапку. Я миттю зрозумів, що втрачаючи одежу, хлопцеві загрожувала холодна смерть!
          Отож я кинувсь на допомогу хлопцеві. Але трохи не встиг, бо один з чоловіків витягнув щось важке та вдарив хлопчину по голові. Хлопець якось м’яко опустився на білий сніг. В ту ж мить з нього була зірвана куртка, й хлопець опинився в одній сорочці яскраво зеленого кольору. У мене все заклекотало у грудях, я втратив розум від злості, глядячи як той бідний хлопчина, немов останній зелений листочок замерзає на білій та жорстокий до всього обмерзлій землі.
            Я підскочив до чоловіка, що розмахував важким предметом, і тільки тоді розгледів, що то був рубель, яким у давнину прасували одяг! Навіть у цю мить я встиг здивуватися, де він узяв той рубель? Хіба що музей якийсь пограбував. Але роздумувати про це було ніколи. На відміну від хлопця, який потерпів невдачу у бійці, бо дуже змерз, я почувався на відмінно. Усе відбулося за якусь мить. Я скрутив руку того алкоголіка та з силою вирвав рубель, а того, що підскочив ззаду я тим рублем так огрів по пиці, що той відлетів аж у замет!
           Коли хлопець опритомнів нарешті, його обличчя промовляло велике здивування, від того, що хтось прийшов йому таки на допомогу! Але я якось сором’язливо вислухав вдячні слова та побажав йому без пригод дістатися додому. Потому я й сам вирішив, що вже досить подвигів на сьогодні та спрямував до дому. Як виявилося, тільки  я зайшов до будинку, вимкнули світло! Чи то десь сталася якась аварія? Загалом, мені вже було не до теліка та комп’ютеру, тому я замотався з головою у ковдру та влігся спати. Засинаючи, я  відчув, що щось пухнасте та м’яке вляглося мені на ноги. Я побажав на добраніч Узурпаторові…
          Прокинувся я коли вже відчув, що спати далі, це вже просто злочин! Потер заспані очі, аж раптом почув материн голос. Напевно кликала мене снідати? Я підскочив на ноги, шпурнув кішака  так, що той відлетів тільки його й бачили! А потім почапав шукати щось попоїсти.
            — Мамо, чи ввімкнули світло? Учора навіть ліхтарі не горіли!
            — Яке таке світло, синку? — відповіла мати, пораючись біля печі. — Що ти верзеш? Наснилося тобі,чи що? Ліхтарі… Де ти тільки такі слова береш?
Але чогось журячись, мати стала під образи та перехрестилася:
            — Ох, Микола, добре, що ти спав усю ніч, та не виходив на двір у хуртовину. Сталося таке нещастя!
            — Що ви кажете, мамо?
            — Петро, Вареників син загинув учора! Якісь два злодія напали на нього, відібрали кобилу, зняли з нього  шапку та кожуха! Отак і загинув, змерз…а такий добрий хлопчина був!  — заголосила мати. — Тільки чомусь сорочку на ньому залишили, проте дуже дивно, бо як люди кажуть,  гарна була на ньому сорочка із зеленим вишитим коміром…
            А я стояв посеред хати, приголомшений цією новиною, та  пригадував велике місто,  що скрізь світилося  сліпучими вогнями та  чудернацькі білі чоботи, які були взуті на мені уві сні, та чомусь називались кросівками…