Сьогодні вона бачила дивний сон. Хоча одного слова дивний остаточно було замало. Уляна марила цім сновидінням. І навіть прокинувшись, вона не могла зрозуміти: де саме знаходиться уві сні, чи в реальності?
               Старе Улянине ліжко заспівало засмученої пісні. Дівчина, підвівшись на ноги, спрямувала до дзеркала, яке від вкрай рідкої уваги вкрилось густим шаром пилу. “Дійсно неймовірний сон!” — промайнула думка в її голові. Вона стояла, немов знесилена, прихилившись до дзеркала. Тонкі  дівочі пальці почали виводити на склі складні  та чудернацькі візерунки, немов промовляли якоюсь древньою та забутою мовою. З часом дзеркало набуло вигляду казкової картини. Уляна намагалась розгледіти поміж тих візерунків своє стурбоване обличчя. Вона намагалась знайти у своїх карих очах слід той містики, що переслідувала її по ночах… І чим більш вона придивлялася до себе, тим швидше охоплювали її спогади зі сну. І ось вони разом замигтіли та понеслися перед її здивованими очима, немов чорно-білі фотографії, витягнуті зі старого альбому…
             Десь поміж небом та землею. Саме десь поміж небом та землею опинилась дівчинка Уляна. Її  гойдає немилосердний вітер, нещадними ляпасами б*є її молоде та гарне личко, підкидує її крихку постать на прозорих крилах. Від бійки з вітром та своїм першим польотом дівчина відчула себе стомленою. Свист вітру заглушив усі інші звуки. “Я умію літати! Я лічу!”, — радіє та водночас дивується Уляна, помічаючи себе над глибоким озером. Саме на березі цього загадкового та усіма покинутого озеру вона помічає тіло утопленика. Уляна нестримно несеться униз. Дівчина опускається на землю та йде немов причарована до блідого та почорнілого тіла. Як її тягне до нього! Вона нахиляється, торкаючись його обличчя кораловими губами та відкриває рота…
              Смак! Неймовірний, новий та дивний! Уляна відчуває, як її шкіра потрохи вкривається мурашками. Цей смак приносив їй дивне та невідоме раніше задоволення, і вона не могла спинитись ні на хвилину. Жадібно відкушувала вона наступні ділянки тіла та раділа, що знайшла саме те, що тягло її до цього озера. Тільки нестримний холод пронизував її молоде та гаряче тіло.  Але Олесю вже зрозуміла, що більш ніколи у житті не позбудеться цієї несподіваної пристрасті та буде знов і знов шукати цього дивовижного смаку…

              Врешті-решт вона відірвалась від своєї незвичної страви, та відправилась пішки прогулятись. Огледіти місцевість та помилуватися краєвидом. Міська дівчина зроду не бачила такого густого та темного лісу, серед якого подекуди щось спалахувало. Вона вирішила дізнатись, що саме знов її вабить…
              — Мабуть ніде, тільки у цьому загадковому місці  й можна побачити таку  красу! — виголосила вголос вражена Улянка.
Вона стояла перед неймовірних розмірів квіткою, що палала вогнем, який і вабив до себе, й зігрівав, але не обпалював..
              — Я відчуваю дух цієї дивовижної квітки! Вона промовляє до мене! — скрикнула Уляна.
Вона чула немов сотню голосів. І кожен з них промовляв  щось на свій лад. Було чутно голоси, що викрикували слова любові та ненависті; було чутно як ллються чиїсь гіркі сльози; як хтось задихається від пристрасті, а когось обпалює біль зради та самотності; було чутно звуки радощі від довгоочікуваної зустрічі та смуток від розставання… Все горіло у цій квітці! Вона зібрала усі людські почуття, пороки та сили!
Дівчина тремтіла перед цією древньою, забутою усіма Квіткою, перед Лісовою Царицею, повелителькою людських бажань та сердець. Уляна  розуміла, що опинилась тут недаремно. Мабуть сама Лісова Квітка забажала собі в володарку Уляну. Вона простягнула  руку до палаючої Квітки та швидко зірвала її.
               Втрачаючи свідомість, Уляна ще встигла відчути різкий біль у скроні…
                                                                      ***
                Уляна прокинулась. Вона лежала на підлозі біля дзеркала. Тим часом на кухні обурено свистів чайник.
— Клятий чайник! — підвелася на ноги Уляна.

             Вона поснідала тільки булочкою з ароматною кавою та почала збиратися на роботу.
Ось вона вже вилетіла з квартири та штовхнула парадні двері. Вона промовили до неї не дуже люб*язним тоном, немов жалілись на те, що їх постійно хтось штовхає, а вони вимушені вічно це терпіти! Уляна навіть пожалкувала їх трохи, але згодом забула…
Забула, бо на вулиці її зустрів дощ.  Але він був такий ласкавий до неї. Дощик  лагідно вмивав її гарне личко,  гладив її каштанове волосся та турботливо поплескував по плечу,немов хотів сказати: “Тримайся!”. А вона слухняно шльопала по калюжам, слухаючи його неспокійний шепіт, та, здається, зовсім промочила ноги.
              Однак, на роботі на неї чекали  несподіванки.
              — Уляночка, кави? — запропонував з люб*язною посмішкою раніше байдужий колега.
              — Не відмовилась б, —  трохи недовірливо одізвалась Уляна.
              — Улянка, ба, ти ж геть ноги замочила!  — закудкудакали  біля неї співробітниці перезрілого віку.
             Гаряча кава добре зігрівала холодні від дощу пальці. Десь взялись та були вже озуті сухі, (і саме цікаве) чужі  туфлі. Уляна відчула зручність та комфорт, чого зроду не було з нею на роботі!
             — Чи то я марю, чи у вас дійсно такі казково зелені очі?! — дивувався главбух, проходячи повз неї.
             — Це від дощу… В таку погоду вони в мене ще більш зеленіють,  — ніяковіла Уляна.
                                                                    ***
             Світло вуличних ліхтарів сьогодні на боці випадкових перехожих, їх нарешті відремонтовано. Завдяки світлу, хитромудрі слизькі тіні  проводжають Уляну додому. Вони боязко тягнуться за нею та, плазуючи, липнуть до її ніг. Уляна різко обертається, проте тіні намагаються непомітно сховатися по кутках. Але Уляна їх все одно помічає, проте ні крапельки не відчуває страху. Бо вслід за нею йде така ж сама дівчина із темним волоссям… А це для неї означає, що вона не самітна!
           Тиша чекала її вдома, мовчки лежачи на дивані. Уляна пройшлась по квартирі, розігнавши своїм кроком цю безмовність. Вона присіла на кухонний стілець, прислуховуючись до цокання годинника. Отак, непомітно, за чашкой горячого чаю, й підкралась ніч. Чого слід було від неї чекати? Уляна ще не знала відповіді. В самотній квартирі, де знаходилась лише вона, тільки холодна постіль готувала їй звичні обійми. Уляна ще деякий час не спала... Пірнувши з головою під ковдру, вона висунула з-під неї лише голі п*ятки та думала, що мабуть є таки на світі добрі люди…
                                                                   ***
             —  Доню, не переймайся, є таки на світі добрі люди,є… — раптом з*явилась перед Уляною якась старенька. — А ти спи, дитино, спи, —  знов прошепотіла вона старенькими зморщеними губами, протягуючи Улянці старовинну книгу. Бабця була зодягнена у вишивану сорочку та плахту, шию старечі прикрашало намисто. Зі старовинного одягу бабусі Уляна здогадалась, що мабуть вона  якась дальня родичка з минулого… Дівчина хвилину вагалась, чи варто приймати такий незвичайний  подарунок? Але відмовитись від книги було вже не можливо  — книга притягувала попри все! Здавалось, вона приховувала в собі щось неймовірне, усі потаємні бажання та  ключ  до їх виконання… Уляна торкнулась   книги та відчула, що її тіло знов злітає в повітря!
            — Невже знов? —  здивувалась Уляна. — Скільки ж я мушу здійматись у повітря!? Але нічого не вробиш. Уляні довелось у черговий раз кружляти над болотами, вона збирала цілющі трави та квіти рідкісної краси. Повз неї проносились швидкі потоки гірських рік, дзеркальні озера, безкрайні ліса та поля…Вітер, нещадно тіпав волосся, але Уляна відчувала таке захоплення, що їй було байдуже до його болючих ляпасів!  А краєвид залишався сірим та смутним, проте дівчина насолоджувалась цією чаклунською чарівністю…
                                                                         ***
             Ці надзвичайні сни здавалось стали вже часткою життя Уляни. Та й вона сама відчула, що все почало біля неї змінюватись…Світ ставав інакшим,вдача поверталась потрохи до неї своїм радісним обличчям! Адже і чоловіки тепер звертали на неї свою увагу. Їх приманював той зеленуватий колір дівочих очей, і вони в*язли у ньому,наче в болотній твані
             — Як це я раніше не помічав таке зеленооке щастя?! — зітхали на роботі чоловіки. А жінки почали навпаки побоюватись Уляну та намагались бути від неї подалі. Се змінилось, тепер навіть подумки ніхто не зважувавсь образити Улянку!
      Але попри все вона ще боялась повірити у свої надзвичайні сили. Уляна відчувала страх, бо не могла собі пояснити,як це могло з нею таке статися? Вона ж немов була усе життя звичайна дівчина,а тепер чаклунка… “Можливо, це якесь непорозуміння, а може тільки випадковий збіг?”, — іноді вона втішала себе такою думкою.
                                                       ***
             “Провалююся”, —  встигла подумати Уляна перед тим як впасти в обійми самого Морфею. Несподіванно перед її обличчям спалахнуло вогнище. Уляна відчула нестерпний жар, вогонь обпалював її губи, да того ж їй здавалось,що кров буркотить у її жилах! Дівчина потрохи взяла себе у руки та змогла відвести погляд від демонічного вогнища. Озирнувшись, Уляна здивувалась, бо помітила,що весь цей час за нею стежили незнайомі люди. Вони сміялись з неї. Їх обличчя були спотворені різноманітними  гримасами:  злорадністю, зарозумілістю, поблажливістю, однак в той же час раболіпством та захопленням перед нею!
            Усі нарешті схиляють  кудлаті голови на знак поваги перед нею. Уляна тремтить, її пробирає тремтіння від пильних поглядів. Однак вона встигла помітити, що стоїть одягнена  у криваво-червону сукню. Вона відчувала, що є головною гостею на цьому вечері. Тільки от чийсь  наполегливий  та косоокий погляд скрізь переслідує її… Вона ніде не може сховатись,вона відчуває, що ці очі пильно стежать за нею та  палають від бажання. Палаюче вогнище  кидається в танець разом із гостями, що розгнуздалися… Уляна піддається цьому дурману, її теж відносить вихор біснуватої веселості. Вона не помічаючи, опиняється в самій пучині пристрастей!
           Так! Сьогодні вона королева балу! Голова йде довкруги…  Сміх… Виск… Знов  очі…
                                                                       ***
            Уляна  прокинулась у своїй кімнаті. В скроню гостро наточеним кігтиком стукався біль.
            — Хіба це похміля? —  спохватилась за голову Уляна.
Та за мить вона все пригадала:
           — Знов ці сни… Невже я не владна над ними? Немов падаешь у прірву потаємних бажань та отримуєш можливість їх здійснити! Як можна встояти перед цією спокусою? Я відчуваю, що стою на самому краєві… Варто  лише подути  вітру, і я зірвусь...
             — Ні!Ні! Це все повна нісенітниця!  — скрикнула Уляна.Вона була готова знов пуститися у рятівний вир самообману.
           — Так, час збиратися на роботу! —  відкинула вона всі подумки.
Але коли увійшла до кімнати, в якій залишила одежу, то встала як укопана, бо  побачила розкішну червону сукню, що зухвало червоніла посеред кімнати. Її рукава були злегка схрещені на грудях, немов віддано зберігали чиїсь обпалюючі обійми…