Не дуже люблю згадувати цю історію, але вже як хочете, то розповім. Слухайте.

     Ти і декілька твоїх друзів все частіше і частіше, щовечора, встрявали у халепу. Ти розповідав, що як тільки ви зустрічаєтесь, вас у полон бере світова павутина. Ви боретесь з нею, ріжете її, стріляєте. Довго боретесь. А я чекаю, коли ми зустрінемось, а ти не йдеш. Аж, коли я засинаю, ти приходиш, зморений, отримавши адреналіну, аж по вуха. І стомлений відключаєшся… Та нічого. Якось ви її подолаєте.

     Але ця боротьба затяглась і я почала розуміти, що мені дуже одиноко. Адже ми завжди були разом до цієї твоєї-моєї війни. Я нічого не могла вдіяти. Ні мої благання, щоб ти ходив іншою дорогою додому, можливо тоді павутина не накине на тебе свої пути. Але, коли ти не захотів міняти свій маршрут, я зрозуміла – тобі це подобається. Подобається настільки, що ти готовий більше часу проводити в полоні павутини, ніж зі мною. Взагалі то, з цього все і почалось…

     Одного вечора, коли я йшла додому з роботи, я вирішила змінити маршрут, щоб прогулятись. І так, для різноманітності. Проходячи повз один темний провулок, я вирішила зазирнути туди. Те, що я побачила, заполонило всі мої думки наступних днів, місяців… місяців… місяців… Там були справжні джунглі. З ліанами, баобабами, зміями, слонами… З усім, що є у справжніх джунглях. А головне – з загадками…

     Тепер мені не було сумно. Повертаючись вечорами додому, я заглядала туди, але все не наважувалася зайти. Я обманювала себе, що це – моя маленька таємниця, яка закінчиться, коли ти отримаєш перемогу над всесвітньою павутиною. Обманювала, що я в кожну мить зможу забути ці хащі і повернутися до НАШОГО життя тоді, коли повернешся ти. Обманювала. І в мене почало рости волосся. Тобто рости по всьому тілі. Від брехні, що я розказувала сама собі. У Піноккіо ріс ніс, а в мене росло волосся. Я ставала схожа на мавпу. На роботі мої співпрацівники, та й ти — нічого не помічали. Ніхто нічого не помічав, от тільки подруги казали, що зі мною щось не те, але що воно «не те», ніхто не міг сказати.

     Одного дня, коли я насмілилась зайти в джунглі я зустріла одну мавпу. Ми спочатку з осторогою дивились один на одного, а потім подружились. Вона мені розповіла, що я теж мавпа, тільки цього раніше не помічала. Я подумала, що напевно так воно і є. Бо й по гороскопу я мавпа — неспроста ж. І, здавалося, що мені ніколи (чи так давно це було, що забулося) не було так цікаво. Нам було дуже весело. Ми сміялися, катались на ліанах, лазили по баобабах, лазили в баобабах, тримались за руки, крутили один одному хвости. Я з великою зацікавленістю вивчала хащі. Але всього було так багато, що здавалося й життя не вистачить, щоб все це дослідити, збагнути і втягнути в себе цю багатогранність. Збагатитись внутрішньо самій за рахунок навколишнього багатства.

     Прийшовши вкотре з війни, ти пильно подивився мені в очі. Ти побачив, що я вже не сумую, що немає відчаю в очах, можливо, навіть помітив мого мавпячого хвоста, що я так старанно ховала під джинсами. Ти спитав, що ж таке трапилося. Я, вірячи в те, що зможу не приходити в джунглі, як тільки захочу того, і, як людина, що не любить говорити неправди — все тобі розповіла. Тобі це все дуже не подобалось і ти попросив, щоб я більше туди не ходила. Я трохи розсердилась, трохи засмутилась і погодилась, вірячи в це сама. Але я ще не знала сили джунглів…

     Наступного дня я пішла додому старою дорогою, щоб мені не закортіло заглянути до джунглів, і хоча б поздоровкатися з моєю знайомою мавпою. Дома я зрозуміла, що я не можу ось так — просто і безболісно забути все. Я почала розуміти, що я дійсно таки мавпа. Я перетворилась (чи знову перетворилась) на мавпу. Таку собі палеолітну мавпу з первісними інстинктами. Я хотіла свободи. Від чого? Я не шукала відповіді. Не хотіла шукати. Від цього питання я відчула, що ще більше заростаю шерстю. Я зателефонувала тобі, я сподівалась, що твій голос спасе мене від цього. Та чи хотіла я цього спасіння? Напевно, на деякий процент — хотіла. Але ти швидко відповів мені, що зараз якраз самий запеклий бій. Попросив трохи пізніше зателефонувати. Я в розпачі схопила пальто і побігла до джунглів.

     Мене зустрів мій друг сумний, через те, що я не прийшла. Але як тільки я з’явилась він зрадів, наблизився до мене і обійняв. Ось кому я потрібна, ось кому я цікава, ось хто за мною сумує. Залишаюсь у джунглях — так вирішила я, хоча до кінця не була впевнена ні в чому. Коли я другові повідомила про своє рішення, то він почав стрибати з радощів. Попросив, щоб я навчила його танцювати танго, щоб навчила його своєї мови. Досі ми розуміли один одного без слів. І ми танцювали всю ніч.

     Зранку мені зателефонували з роботи, та я сказала, що звільняюсь. Потім зателефонував ти. Ти плакав. Попросив зустрітися. Я сказала, що зустрінусь, але не впевнена, що повернусь з джунглів. Зустрілись. Ти був розбитий внутрішньо, та й на руках була запекла кров. Був важкий бій? – спитала я. Бій – сказав ти. Лишись. – сказав ти. Як же я його залишу, люблю ж бо його. Щось впало на асфальт. Я обернулась і побачила, що долі лежав мавпячий хвіст. Я знову ставала людиною. Нам обом було погано. У нас обох була війна… з собою. Але ми хотіли бути разом. Додому їхати ми не могли. Було вже пізно і метро зчинилося, а грошей на таксі – не було. Тоді ми пішли і постукали в небеса. Але нам ніхто не відчинив. Пізно вже надто було, а небеса зачиняються, як відомо, о дев’ятій вечора. Нам нічого було робити. Безвихідь. Переночували в пеклі, там відчинено завжди.

     Я згодна бути мавпою тільки по гороскопу, аби поряд з тобою.

…………………………………………………………………………………………………...............................

     Якось мені наснився мій друг і я вирішила одним оком зазирнути у джунглі і глянути на нього. Просто глянути так, щоб він мене не побачив. Я потайки прийшла, але джунглів не було. Висіла записка: «Джунглів тут більше немає. Почався сезон дощів і вони переїхали до Австралії. Не шукайте вже їх. Не сумуйте за ними».