Проста історія ця буде –
Слова злетілись ізусюди,
Лягли рівненько у рядок,
Покриті мріями зірок…
Зустрілись двоє десь, колись:
Два серця радісно злились
Одним натхненням невимовним.
Їм світло було, було повно…
Одна печаль лише стискала –
Дівчині мову одібрало
Ще від народження самого,

Як не хотіла, а усього
Свого прекрасного кохання
Не вміла дать без слів. Знущанням
Обранець іноді вважав
Прещирий усміх. І бажав
Щоби доводила повагу,
Свою любов, свою наснагу…
І сльози усмішку зміняли,
Але цього здавалось мало.
Тужливим поглядом лилась
У його серце. Та цуравсь
І сліз, і погляду. Вкривала
Пречорна хмара їх. Не стало
Між ними радості єднання,
А біль в полон узяв кохання…
Одної ночі місяць ясний
Обсипав сяйвом їх прекрасно,
І ніч плела вінець їм радо,
Зірок небесная громада
Все передзвоном звеселяла…
Та всього цього було мало:
Він слів бажав із вуст почути,
Вона зірвать не вміла пути,
Вірші безмовнії складала,
А він кричав: « Не вірю! Мало!
Не вірю я в твоє кохання!

О, доле ти моя безславна,
О, доле ти моя тужлива,
За що знущається ця діва
Із мене, сповненого світлом?!
Чому мовчить вона? Це – підло:
З мого кохання насміхатись,
А потім плакати й ховатись,
Неначе я їй спричинив
Якусь образу. Чи б посмів
Я їй зробити щось лихеє?
Вона ж кохання золотеє,
Вона ж, вона…» Ураз спинивсь:
« О, доле, як же я зморивсь!»
Він плакав. Потім сон
Його узяв у свій полон.
А діва, бачачи ці муки,
Троянди брала в свої руки,
В вінок чудовий заплітала,
І тим вінком чоло вкрашала
Свого прекрасного обранця.
Легким кружляла, ніжним танцем
Із пелюсток звила вкривало…
Без слів, душею, розмовляла,
І цілувала, цілувала…
Він вільним був. Він вільний спав,
У тій свободі ще не знав,
Що будуть це останні муки,
Бо поряд птах кружляв розлуки…
Від болю діва закусила
Вуста до крові. І пустила
Ті краплі в саме серце його,
Взяла в долоні всю тривогу,
Взяла і пам*ять, щоб не мучивсь.
Сльозу гірку, сльозу пекучу
В останнє тихо ізронила,
І птах поніс її на крилах…
Коли юнак прокинувсь зранку,
То аромат троянди п*янко
Заповнив душу гострим смутком.
Гаряча в серці дивна грудка
Пекла і трепетно боліла
Аж до нестями, до несили.
Та він не знав, чому це так,
Чому роса з троянд на смак
Цим ранком вся була солона,
Чому він весь в квітучих гронах,
І чом, де серце, на грудині
Горить кривавая зернина…
Пройшла весна, троянд не стало,
Його серденько замовчало.
Пройшов і біль, принишкла радість,
І прикрадається вже старість.
А він неначе щось чекає…
Прозорий щем, бува, вгортає,
Троянд весняних аромат
Коли вривається у сад…
І ожива краплина крові
В душі від давньої любові.
Така історія печальна,
Сумна, чудесна і навчальна.
Та я не хочу смутку в казці.
У добрім гуморі і ласці,
Словами трішки помудрую
І, замість суму, подарую
Щасливий, радісний кінець,
Хто прочита – той молодець!
Так от – та діва повернулась.
Лихе між ними все забулось,
Вони в серцях порозумілись
І вже ніколи не сварились.
До смерті та й не розлучались.
Такеє дивне диво сталось.
Кохайтесь, люде, і шануйтесь,
Саміх себе учіть, пильнуйте,
Щоби любові не убити,
Один для одного живіте…
І той, хто має очі й вуха,
Хай мудрість баче, мудрість слуха!