Зима. Авітаміноз. Я приймаю зараз вітаміни, чи не домішані там, часом, антидепресанти? Так весело, легко, цікаво усе, хоча ніякої причини для цього  немає… Можливо тому, що немає ніяких причин ані для  щастя, ані для горя… Через це відчуваю гармонію якусь… Згадую, що після роботи ми зустрінемось з тобою. Так, прогуляємось, та й поїдемо додому – спати, тому що завтра знову на роботу. Але мене останнє, якось не обходить зараз. Що то за вітаміни такі, думаю і тихенько собі посміхаюся (якби у мене були вуса, то сказала б, що у вус). Знову посміхаюсь так, щоб люди, що поряд, не подумали, що я божевільна.

Настрій тримається цілий день, аж до вечора. Не те, що тримається, він просто б’є з мене. Так хочеться поділитись, виплеснути на когось частину, бо втоплюсь і збожеволію, через нього. Ось і ти. Привіт. Мені хочеться співати, сміятись, танцювати і говорити. Знову багато справ? Та нічого, давай зараз забудемо про них і згадаємо про НАС. Ти киваєш. Гуляти сьогодні не вийде – дуже холодно. Ходімо в кафе, там тепло і романтично. Йдемо.

     Дійсно, атмосфера дуже приємна. Ти мовчазний. Давай сьогодні не будемо мовчати, давай говорити. Ти погоджуєшся, але продовжуєш мовчати. Та то нічого, я сьогодні за двох можу, ти тільки слухай. Я розповідаю, що я думаю про вітаміни, сміюсь, бо мені весело, ще… Та бачу, що тебе поряд немає… Тобто ти є, але десь, не поряд... Ти вибачаєшся і дістаєш телефон. Кажеш, що тільки один дзвінок… Добре. Я розумію, що це дуже важливо. Знову якісь замовлення, меблі, меблі, меблі... Ти займаєшся меблями, а меблі займаються тобою. А я?   Я мовчу і відчуваю, що мій настрій, що я хотіла влити в тебе, як у сосуд – кудись виливається. Він виливається в тебе, в твій сосуд, але, видно, він дірявий… Через очі він тікає. Через твої порожні очі. Я порожнію. Я не хочу, але це не залежить від мене. Ти поклав слухавку і продовжуєш мовчати. Я спитала, чи все гаразд у тебе. Ти сказав, що гаразд. Посміхнувся і в цей момент я побачила в твоїх очах тебе. Ось воно. Як втримати тебе?  Але я не встигла придумати. Ти знову щез.

     Ти де? Куди ти знову пішов і лишив мене одну. Мені самотньо. Ти не відповідав. Ти не чув мене. Я побачила, як з-за твоєї спини висунулась шафа, стара і поїдена шашелями, і відчиненими дверима почала закривати тебе від мене. Вона гула. Гул був такий, ніби на якомусь заводі. Я обернулась, але ніхто, напевне, нічого не помітив, бо всі сиділи собі спокійно за сусідніми столиками і нічого не бачили. Шафа затулила тебе. Я почала кричати, що я тут. Я тут!!! Повернись!!! Та ти, через шум шафи, нічого не чув.

     Потім з’явився комод. Такий, бароковий. З шухляд виглядали якісь аркуші паперу. Я вирішила спробувати відігнати їх, щоб повернути тебе знову. Я спочатку підійшла до комоду і штурхонула його ногою, найнижча шухляда відчинилась і я, через цікавість, дістала з неї папірець. Це виявилась фотокартка. На ній були зображені МИ, ще колись, давно. Ми на ній щасливі. В той час ніяка шафа не могла відволікти тебе від мене, як зараз. І так чітко все відчулось і защеміло в мені. І зразу ж після цього комод прив’язався до моєї лівої ноги мотузкою, яка невідомо звідки взялася. Шафа відступила. Вона щезла за твоєю спиною. Але в очах твоїх пустка. Тебе не було. Чорт забирай! Шафа заховала тебе від мене у собі! Так, треба йти. Я рвонулася до тебе, схопила тебе за завмерлу руку, а ти взяв і розсипався на попіл. Я розплакалась… Тебе вкрали, ти дозволив себе вкрасти. Ти піддався.

     Заспокоїлась. Я старалась. Що тепер робити? Треба жити далі, але не хотілось. Я дозволила відчаю себе забрати. Боротись не було бажання. Піду за інший столик, хай замовлять мені чогось. Я встала. Та комод не давав йти. Комод тримав мене мотузкою. Та я змогла все ж таки. Було дуже важко. Багато зусиль треба було прикласти, щоб він просунувся хоча б на вісім сантиметрів. Та я доповзла до сусіднього стола і сіла, не спитавши. Комод стояв поруч. Замовте мені чогось, чогось міцного.

     Добре, що зустрічаються випадково такі люди, які готові тобі допомогти. Горілка зігріла мою холодну пустелю і полилась по ній, і покотилось відлуння від рідини. Агов!!! Кричу я собі. Агов!!!!!!! - відповіла мені луна. Агов!!!! – знову кричу одиноко я. Агов!!! – відповів мені ти, який сидів навпроти і вибачався за те, що не можеш ніяк перестати переживати за роботу. Бо ти стараєшся для НАС. Я рада була твоєму поверненню. Та настрій було зіпсовано. Він вилився через твої пусті очі. Поїхали додому. Будемо спати.

     Тепер я точно знала, що антидепресанти до вітамінів не домішують.