1

Продовження чекаєм від творінь,
Щоби краси троянда не зів’яла.
Щоби, налившись зрілістю, цвітінь
В нащадках міццю й ніжністю буяла.

Але, прикутий до своїх очей,
Живитися звик полум’ям ти власним.
Достаток голодом змінив, ачей,
І ворогом собі ти став злощасним.

Ти зараз ще прекрасний у журбі,
Крикливої весни примхливий вісник.
Свій зародок ховаючи в собі,
Ти ніжний марнотратник і зловмисник.

Світ  пожалій, прожерою не стань,
Віддай йому належне без вагань.

                          2

Як сорок зим чоло оточать враз,
Лишаючи сліди глибоких ям,
І помарніє юності алмаз,
І вкриє все хиткий пустий бур’ян, —

Тебе спитають: де твоя краса,
Де всі скарби чудових днів тепер?
Не говори: „В очах моїх я сам”.
Зганьбить, хвальку, ця відповідь тебе.

О скільки б заслужив ти похвали,
Якби сказав: „А ось моє дитя
Зведе мої рахунки будь-коли,
Засвідчивши красу мою життям”.

З ним в старості ти станеш як хлоп’я,
Тебе зігріє знову кров твоя.

                           3

Скажи тому, хто в дзеркалі твоїм:
„Час іншого вже одухотворяти”.
Якщо ж ти не повторишся у нім,
Обманеш світ, позбавиш блага матір.

Хіба іще не створена краса
Снаги твоєї не бажа ніколи?
Могилою ти хочеш стати сам,
Любові у собі замкнувши коло?

Ти — дзеркало для матері, затям,
Їй повертаєш квітень буйний ти.
І через призму власного життя
Побачиш в сині час свій золотий.

Але як будеш вік у самоті, —
Помреш — і згине образ твій в житті.

                             4

О марнотрате, нащо тратиш сам
Лишень на себе спадок свій прекрасний.
Не в дар, а в борг дає Природа нам.
І тільки щедрим ці дари дочасні.

Навіщо, скнаро, ти вхопив без меж
Призначене для багатьох багатство?
Якщо ти іншим жити не даєш,
Лихварю, то чи матимеш сам щастя?

Адже в лихварство граючись собі,
Ти позбавляєш сам себе прибутку.
Коли Природа вкаже час піти тобі,
Що ти залишиш тут усім без смутку?

Якщо красу не пустиш в обіг ти,
То користі від неї не стягти.