Ти манекен, як на вітрині,
своїй невмілій балерині
безжально пов’язав пуанти,
не розлюбити, не кохати…
не можу я тебе дістати,
за склом стою
і сльози ллю,
неначе там весь світ, де ти
стоїш без сміху, без журби,
немов ти там король пластмаси,
розкішних ляльок, викрутасів,
на тебе модні кутюрьє
від болю надягли кольє,
беземоційний, ігноруєш,
згубив ти серце, бо не чуєш,
як я кричу ”пусти мене”,
вже руки збила – скло міцне.
Я тут вразлива, кров стікає,
та це тебе не задіває,
в душі ти штучний, ти пустий,
хоча колись ти був живий,
кохав, творив, палав і плакав...
ну що ж, ось моя броне-плахта,
накинь її мені на плечі
і потягни у порожнечу...
будем стояти на вітрині,
два манекена, і віднині
без божевілля, без зітхання
знайдем пластмасове кохання.

Отредактировано ketzet (2009-10-31 12:06:02)