Дивлюсь в сталеве дзеркало затону,
а думи з відображенням хмарин
по дзеркалу пливуть, пливуть і тонуть,
край берегів зникає тихий плин.
Стоять довкола очерети... густо
порозкладали тіні по краях...
І якось сумно, холодно і пусто
потягся степом одинокий шлях.
Ніхто не їде застарілим шляхом.
Кругом пилюка сива й ковила
куйовдить по боках, у спеку чахне,
а все одно за шляхом потяглась.
А шлях все далі, далі за туманом
веде мене у сиву давнину
за обрії, мов та фата-моргана,-
скільки не йди - відходить в далину.
Аж ось на сході небо голубіє.
І бліде світло впало на сади,
а слідом паленіюче світило
з туману виринуло, наче із води.
Неспішною ходою вже світанок
в широкім полі розігнав імлу...
Який іде на Україну ранок?
Що принесе убогому селу?
Крокує степом молодий лелека.
Відгонить криком обрії сумні.
Лиш спомин про життя в часи далекі,
пронизливо нагадує мені.
Ось-ось над полем вийде сонця коло.
Давно розтали зорі весняні
І вітерець забігав надівколо -
побив у друзки дзеркало мені.
Ущент розбилось дзеркало затону...
Від хвиль не згине у ставку вода.
Лишень старі од вітру верби стогнуть,
бо їм у ньому чується біда.