Понад водою споконвічною
стоїть Верба Похилена,
вдивляється у глибину стрімкую -
вона уся така замріяна!
Бо несе вода крізь час, простір і вербу
загорнені ніччю ясною
зорі небесні до водоспаду.
Кожна є нагодою вчасною!
Падають зірки голосно,
підійти до них гаряче,
промовляють до розуму болісно,
до душі кричать - манячи!
Якби Верба розігнулася...
Може й сонце їй би посміхнулося!
Може вітер її б обнімав,
І гілочки від зірок яскрилися!...
Але ж скрізь усе холодно, бо зима.
В низині дерева потулилися
І вітер в інших краях десь літа
Так і стоїть на горі одна Верба.
Долиною тісно ліс гріється,
Туманами сповитий спить
І річка під лід ховається
зачаровано, все далі біжить...
У світ без кордонів і меж
в руслі своєму, наче долі,
крізь тернії, хащі ти пливеш
Річко Прихована по волі.
Дивні краї відкриваються в далині:
Води небесні, захмарнії гори,
Примарні істоти трапляються тобі,
Глибинні печери, безкраї степи,
Потоки вогняні змагаються з тобою,
Всього світу вітри надихають човни
Наввипередки гнатись з весною
Але найшвидша від всіх - ти!