Блакитні  очі.
В  них  танув,  наче  сніг,  весь  мій  сум...
Леді,  я  вас  не  знаю...

Чому ви  не  мовите?   

Гльньте,  це  та  стежка,  по  якій  я  бігав  малим...
Зазаз  вона  палає...

Ви  сумуєте?

А  там,  он  десь  за  цією  обгорілою  халупою
був  ліс... 

Ви  вже  йдете? 
Я  знаю...  Ви  не  справжня...
І  ця  лялька...  Штучна.
Але  я  граюсь  з  нею...

Тітко,  скажіть  батьку,  що  я  тут...
Що  я  вижив...  А  потім...  Йдіть.  Вас  чекають  на  хмарах.

- Синку!  Ти...  Ти...  Налякав  мене.  Прокидайся!
- Тату,  мені  снився  дивний  сон...  Грузія.  Ну  тоді, коли  стріляли...
- Це  тільки  сон...  Все  сон. 
- А  ті  очі...  Материнські  очі.
- Ти  про  що?
- Тату,  а  ця лялька  справжня?
- Справжнісінька.
- Але  ж  вона  не  зникла...
- Забудь.
- Тату,  у  мене  коліна  збиті.  І  постійно  в  голові  паморочиться...
- Забудь.

Блакитні  очі.
В  них  танув,  наче  сніг,  весь  мій  сум...
Леді  приходила  ще  не  раз  до  мене...  І  зараз  вона  не  полишає  мене.
Це  єдине,  у  що  я  вірю...  І  те  несправжнє.  Тільки  згусток  мрії.