« Дарую тобі свої сни»
Ванільна
Істерика
Людини
Вагон метро. Пливе  під тобою. Лиш холод віє у розчинені смарагдові очі. Туман в кінці строки. Скільки людей. Переповнено. Море пам*яті , біографій ,історії. Одне й те саме.
  Завіса ніжно тріпотіла на вітрі. Чекаючи свого сонця ,але раптом вдарив холодний вітер й жорстоко зірвав її понісши у далечінь.
Чому так буває? Чому ти вбиваєш квіти?
Ніжні очі вдивлялись відкритими віконцями в людей. Скільки ненависті приховано за цими сталевими масками ,а скільки відчаю?
Усі мають фіранки , крім тебе. Тебе це знищить. Колір порятує чи ні?
Скільки можна дмухати в холодні долоньки , а скільки можна притулятись грудьми до колін?
Дивний туман. Так , чи не так ? Ти кажеш гаразд ? Ти не усвідомлюєш  своєї реальності себто матриці своєї власної навколо?
Хто би надав змісту твоїм очам?
Ти шукаєш у товпі такі самі відкриті очі , але усі вікна уже закриті фіранками ,або ж сталевими жалюзями. Спішиш шукаєш не знаєш тікаєш ,благаєш веселого сонця забрати твою буденність. Рефлекси , рефлекси , розмовляєш ,бажаєш ти навіть не знаєш йдеш туди де ранок спішить йдеш туди де тягне розум робота, робота, робота…
Бо в мене є мейл Й я маю список справ які не збираюсь виконувати ,ТАК!
Блукаєш у снах не знаєш , лиш п*єш і не знаєш кінця ,будні верх беруть над тобою над всім, так ти ж навіть не розумієш!
Очі заплили твої сірим воском , куди почекай озирнись придивись!
Світло яке лине від…
Воно лине від смарагдових очей , ти готова заполонити все своєю неординарністю й розумінням , щастя це ти! Так це ти! Як Янгол ,що блукає й незнає ,Янголом бути неважко ,Янголом бути просто , Янголи постійно поруч ,Янголи можливо цікаві , літають зберігають, допомагають, постійно розмовляють іноді лишають тебе і тупо…..
Ховаєшся в сірості свої очей. Чекаєш , й літаєш у пошуках свого Янгола . Ти самотній як вітер поміж твого волосся.
Станція «Золоті ворота - Дніпро».Море людей й у кожного свій світ у вухах. Виходиш , прямуєш на світло у кінці. Ту холод  , а там тепло. Ти танеш не знаєш. Ховаєшся .  з-під лоба дивишся на свої ноги .Осінь :жовто - сіра , осінь , осінь , у тебе осінь ,а тут весна. Хлопче , де ти?
Ти забувся в своїх снах , ти загубився серед золотої хвилі осені . Винирни знайди тепло. Не хочеш ,всього лиш далі блукаєш й не знаєш .А очі все ж таки кричать «Осінь жовто-сіра ,осінь сльози лине».Лине й покине
У твій казан залито забагато крові, у твій казан ще досі віє вітер , там порожньо чому? Чому не мрієш ти про небо? Чому не йдеш у мої сни? Де світло сяє  тут і там , де Янгол  фарбами малює те ,що сірим ти залив й залишив . Залишив ти ЧОМУ скажи! Чому ти ти так? Чому? Чому казан залитий твій спиртним чому? Чому закритий від усіх!
  Істина. Блукаєш й не знаєш куди зазирати ,штовхаєш її й не знаєш де взяти. Де взяти тих сил щоб її собі взяти? Не знаєш, де взяти отой корабель , щоб міг ти полинуть у простір…
О ! А як ти хочеш упіймати птаху –щастя. Ти хочеш подарувати їй усе ,лиш щоб найшла тобі ті очі які ведуть тебе у світ …
Даруєш сни ти лиш собі , боїшся й двері закриваєш ,а може хтось стоїть й чекає… А може годі вже блукать.. А може Я уже чекаю  . Ти переможеш  всі хвороби. Ти ладен це усе пройти . Ступи лиш крок , маленький крок ,але який величний !
День злітав яскравим птахом в небо ,й помаленьку все оповила темрява. Маленькі сонечка почали освітлювати темні вулиці.
Море людей ,море авто. До дому ,до дому до рідного дому , до рідних очей. Тих тіней ,що чекають , тих сердець ,що для тебе живуть. А ти все йдеш ,і йдеш по-воді , геть змок . Лиш краплі ,ніжно стікають. Лиш вітер блукає з тобою. Мининаєш ,людей . Усе й далі й далі . Де твій кінець , де твій початок? Куди йдеш ? Туди де не буде нікого? Не знаєш , мабуть?
Ти розгадав знак безкінечності. Подих ,лиш подих гріє руки . А ти усе крокуєш …….
Темна квартира ,пуста квартира. Звук , напевно чайничок кипить…Знову кава? Не йди ти ж змерзнеш. Штори розривались на вітрі ,що летів з балкону, а ти стояв пив  каву і курив, а дощ все падав , падав в далечінь.
Будь ласка ,не помирай , мені прийдеться також . Ти попадеш в рай ,а Я…не думаю ,що також, хочеш Я допоможу тобі .
Будь ласка тільки живи , ти ж бачиш Я живу тобою. Мого великого кохання хватить нам обом з головою. Хочеш я віддам усі пісні? Хочеш подарую сторінки? Будь ласка тільки живи……
Стук ,грюк? Що там ? Йди подивись .Лист? Невже під двері? Невже тобі? Невже?
«Все ,можливо було б інакше..»
Лікарня. Знову запах лікарні. Знову твоя гнила кров. Знову ці усі таблетки. Мертві ,люди , море мертвих людей, ти також мертвий . Ти живий труп.
Так ,тихо, тихо , тихо, тихо. Тихо. А в телефонній трубці ,через усі роки лиш одинакові гудки….
Навіки залишусь тут , я хмари усі за гори закину . Лиш не вмирай.
Знову й знову натягуєш струни. Знову й знову сам на сам зі своїм звуком. Знову сам на сам зі своїм болем. Час - єдине ,що тримає. Надія – єдине ,що згоряє. Панацею ми знайдем , Я вірю. Ти лиш йди по піску, не рахуй свої дні. Ми порвем разом червону стрічку, ми вилікуєм твою душу. Лиш відкрий свої двері!
Там де море людей , там де ти не один. Там де музика звучить у думці. Там….
-Привіт
-Привіт