Зігнулась старість під рудим кущем.

Сидить понуро опустивши очі

І щоки нібито оброшені дощем,

І вицвівша блакить недоспаної ночі.

З-під хустки виглядає сивина

І пасмо срібла колихає вітер.

Сидить, не поворушиться вона,

Одна сидить і сліз ніхто не витер.

Лице, немов би, перестигший плід,

Нікому не потрібний і забутий,

Неначе від доріг лишився слід,

Від тих, що ні одної не забути.

Вдивись! Невже не впізнаєш?

Адже сидить це твоя мати,

А ти до неї навіть не зайдеш,

Ти десь далеко, йдеш спокійно спати.

Пе.Ес. Знову зі старенького. Насправді вірш писався, коли я дивилась на мою бабусю....)))  Як зараз бачу цю вечірню літню картину...