Анатолія Павлович Бахута (1939-1990) - один з найкрупніших українських поетів післявоєнного періоду. За життя він не видав жодної книги, хоч написав кілька тисяч віршів та кілька великих поем. Народився 2 січня 1939 року в Києві. Його батьки були заробітчанами - працювали у річковому флоті, хоч були родом із села Калуга Миколаївської області. 1952 року вони приїхали в Нову Каховку, на будівництво Каховської ГЕС. Анатолій закінчив тут школу №2, яка тепер носить його ім'я. Потім працював на заводі, служив у армії. А далі прийшов у журналістику і до кінця життя працював у місцевих газетах.
Вірші писав з дитинства. Друкувався у тодішніх українських журналах і газетах, його твори звучали по республіканському радіо. 1970 року він уклав і подав до київських видавництв рукописи трьох поетичних книг - "Дань", "Сталеві бризки" і "Ми - діти людей" (антивоєнна поема). Але отримав відмови. Відтак настали довгі роки провінційного забуття. Поет писав здебільшого "у стіл". Його вважали диваком, відлюдьком, непрактичним, не від світу цього. Він не одружився, не мав дітей. Поховавши батьків, жив самотньо у маленькій хатинці на околиці міста.
Тільки після смерті поета його архів став відомий його друзям і послідовникам. Почалися публікації в місцевій пресі. 1992 року в його хатині відкрито меморіальний музей. 1994 року добірка віршів Анатолія Бахути була надрукована у збірнику поезії і прози новокаховських авторів "Передчуття". 2002 року, до 50-річчя Нової Каховки, вийшов поетичний збірник "Красуне вісність", який відкривався творами Бахути. Нарешті 2004 року, до 65-річчя з дня народження поета видана книга його вибраних творів "Дань" (Нова Каховка, видавництво ПІЄЛ, 288 с.).
Пропоную увазі форумчан цикл віршів Анатолія Бахути, вміщений у книзі "Красуне Вічність".
Олександр Гунько.
МОНОЛОГ У ПОРОЖНЕЧУ
Анатолій Бахута
ЕТЮД ПРО ДОВІР’Я
Циганка-ніч
Сидить на нашій хаті.
І кидає зірки. Мені.
Кумедні. Волохаті.
Ловлю – нема.
Але ж піймати – хочу.
Та лиш повітря і пітьма
Між пальцями лоскочуть.
Біжу у двір.
Шукаю по задвір`ю –
Немає жодної.
… З тих пір
Циганкам я не вірю.
* * *
Солов`їний будив мене гам.
Я вискакував сонний із хати.
В серці ночі стирчав ятаган –
Позолочений свідок розплати.
Я дививсь і здригався увесь:
Наді мною не зоряні блиски –
То хтось ковдру блакитних небес
Кров`ю вбитої ночі забризкав.
* * *
На небі псів несамовитих
Диявол знов не прив`язав.
Шугають блискавки, мов бритви,
Скажено гавкає гроза.
І, мов налякані монашки,
Що не чували грубих слів,
Ридають хмари важко-важко
В зелені хусточки полів.
НОКТЮРН ІЗ КОРОТКОЇ ОСЕНІ
Хапала серце, наче жах,
І, наче музика, звучала,
Маленька усмішка в очах,
Принесена струмком печалля.
Літа засипали ту мить
І принесли на плечі втому,
А й досі музика – звучить.
Мов скрипка грає після грому.
МИТЬ
Народжується хтось,
І шепче хтось: “Кохана...”,
Співає соловей,
І крутиться планета,
І місяць вигляда,
Неначе пика хама,
І падає зоря,
Немов сльоза поета.
СОЛОВ’Ї
Їх не чути не можна, ні!
Їх не слухати – геть неможливо!
Налітають вони навесні,
Наче пісенні зливи.
І запалюють очі твої і мої,
І роблять із душ магніти.
… Генерали весни – солов`ї –
Командують світом.
* * *
Пливе по небу хмара,
Мов без хазяїна душа.
Небагатьом та хмара кара,
Небагатьом та хмара заважа.
А в певну мить зника її непевність,
Її гроза округлює нам очі,
І нас ляка її смертельність
І радує неточність.
* * *
Вітер скривджено завив,
Захиталася верба,
Хвилі хмар і хмари хвиль
Чорні, мов злоба.
А Дніпро жбурляє гнів,
Небо й землю заглуша,
Рветься з вічних берегів,
Як моя душа.
* * *
Візьму перо - й потік мелодій
Кипить, немов дев’ятий вал,
І гімни людям і свободі
Співають лицарі-слова,
І прямо в хижу пащу згуби
Регочуть життєдайні грози,
І мислі ріжуться, як зуби,
І капають рядки, мов сльози.
* * *
Ген там, де ми ще не були ще,
Тріпочуть зорі. Трохи нижче
Повисло неба дране днище.
Висить собі, а там, ще нижче,
Стирчить гора. А під горою
Стоїть верба. А під вербою
Ростуть кущі. А під кущами
Росте трава. Росте без тями.
Я на траві лежу і очі
Встромив у сине блюдце ночі.
Лежу собі, а наді мною
Трава хитає головою,
А вище темними роями
Ростуть кущі. А над кущами
Стоїть верба. А над вербою
Стирчить гора. А над горою
Повисло небо. А на ньому
У чистім блискові стальному
Тріпочуть зорі. А ще вище...
Ну, вище ми ще не були ще.
Там далі вперті і міражні,
Казкові мрії недосяжні.
...Недосяжні?..
МОНОЛОГ У ПОРОЖНЕЧУ
Красуне Вічність, о красуне Вічність!
Я говоритиму не манівцями.
Я все частіш дивлюсь тобі у вічі,
Все більше й більше там я помічаю.
От хоч убий - не можу уявити,
Що не для смертних ти, що не для нас ти,
Що для людей ти більш талановитих,
Людей святої, неземної касти.
Коротше, я нітрішечки не проти
Забути повсякденні втіхи й муки
І пропустити всі твої красоти
Не тільки через мислі, а й крізь руки.
І вабити тебе зухвалим віршем,
І забавляти жартами до ранку,
І цілувать, і гладить, і все інше,
Як саму найзвичайнішу смуглянку.
І привести тебе колись додому,
І буть з тобою чесним і відвертим,
І не зважать на те, кому на долю
Раніше кого випаде умерти.
ХОЛОДНИЙ СОН
У океані душ моя душа
Пливе безлюдним островом печалі.
Ніхто на острів той не вируша:
Його приховують жаднючі далі.
Його лоскочуть сиві коси хвиль,
Об нього небо гріє сині щоки,
Його цілує безтурботний штиль,
Сердиті бурі б’ють об нього щогли.
На ньому є провалля і мости,
На ньому скелі є мечево-гострі
А він пливе, незнаний і простий,
Вітрами часу витоптаний острів.
Коли ж якийсь мандрівник заплива
Туди по волі чи по злій неволі –
Враз острів чудодійно ожива,
Простягуючи плід із хліба-солі.
Людину обмиває він тоді
Цілющою водою допомоги,
З рубінів ласки виростає дім,
Запрошуючи відпочить з дороги.
І гість відпочиває, п’є вино
Поваги, щирості і розуміння,
Збира на острові, німім давно,
Алмази дум, запечені горінням.
Блука пришелець висями споруд,
А дивний острів, дикий і багатий,
До нього шепче: “Залишайся тут!
Усе своє - тобі б я міг віддати.”
І все-таки мандрівник вируша,
Його ковтають знов тривожні далі,
І в океані душ моя душа
Пливе безлюдним островом печалі.
ДНІ І НОЧІ
Тривоги днів ночами в хату йдуть
І проганяють сни мої крилаті.
І ходять, ходять. І шукають суть.
Неначе й справді тут вона, в кімнаті.
Приєднуюсь до них. Шукаю теж.
Але ну що, ну що знайти тут можна,
Де кожна річ відома до безмеж,
Де і пилинка-то знайома кожна?
І я кажу собі, що я - не бог,
Що суть ізнов таки втекла напевне.
...Тоді одна а палких моїх тривог
Підходить і рукою тиче - в мене .
* * *
Услід за боями і спеками
Всі ночі приходять пеклами.
І дні видаються чорними,
І думи літають, як ворони,
І доля - паршива зрадниця –
З недолею часто радиться,
Хизується підло і хижо.
А я усміхаюсь: виживу!
ВОРОГИ
Навколо нікого й нічого.
Їх двоє. Двох відчаїв леви.
І знають один другого,
Як знались Адам і Єва.
І знають, що бути бою,
Що хтось у презирство – кане,
Що камінь – єдина зброя,
А серце – єдиний камінь.
* * *
На небо вибігла зоря,
І кожен думає: “Моя!”
І в кожного, не без п1дстав
На зірку ту є безліч прав.
Я теж один з усіх живих.
І теж нічим не гірш від них.
Я теж хотів би мать зорю,
Ніким не ласкану, свою.
...Зоря!.. Розхристана зоря...
А може й справді ти - моя?
Тоді, безбожно голубу,
Тебе дістану, де б не був.
Якщо ж ти виросла комусь,
У руки падай - відвернусь.
ДОТИК ДО ЧУДА
Вчасна весна і рання,
Вчасна весна і пізня.
І як болить, мов рана,
І як п’янить, мов пісня.
Гарна весна й квітчаста,
Гарна і сніжно-біла.
Тільки б зігріла щастям
Тільки б хутчіш добігла.
Дивна весна і довга,
Дивна весна й хвилинна.
І як вона медова,
І як вона полинна.
Тільки пекла б красою,
Небом вела й землею.
Тільки була б весною,
Тільки була б твоєю.
* * *
Приспи мій біль красивими словами,
Він вовком виє у душі моїй.
А як засне - стопчи його слонами
Сіреньких логік і туманних мрій.
Нехай умре він до моєї смерті,
Ув очі хай мені не загляда.
Стопчи його: я хочу жити смертним.
Стопчи його, бо іншим передам.
Я переллю його в маленькі душки,
В порожні охолоджені уми,
Заллю я ним і трони, й розкладушки,
І чрево зла, і чорну пельку тьми.
Тоді на світі благороднім цім
Безпекою не пахнутиме їм.
ОСІННЯ БАЛАДА
О небо! Та годі ридати!
Жбурляй мені краще зірки!
Адже я іду не до хати,
І шлях мій таки не з легких.
Я йшов через бурі і грози
І в мандрах ловив я не гав,
Навіщо мені твої сльози? -
Неси їх моїм ворогам.
Не варто оплакувать марно
Того,хто вмирать не збиравсь.
Я справ натворю ще немало.
І в сонці скупаюсь не раз.
Я довго ще буду радіти,
Пить вина і гризти калач.
А вже як умру - отоді ти
Впади на могилу й поплач.
ОМАНА
Я знов пірнаю в сині ночі
Страшних, мов каторга, безсонь,
І знову б’юсь на кожнім кроці
Об непохитних істин бронь.
Але ж ці істини - хитають!
Ведуть їх нишком у гареми,
Не в наших зіллях їх купають,
Не наші пишуть їм поеми.
А потім, наче королевок,
Їх виставляють напоказ,
Дивуючи хвалебним ревом
Непосвященно-темних нас.
Ми ж констатуєм надто пізно,
Що в нас беззубі канібали
Красиву, нашу, вічну, грізну,
Священну
Істину
Украли!
* * *
Цей світ непевний і нечемний.
Він перетворює чомусь
Мій труд - у зброю проти мене,
Мої думки - в мою тюрму.
Лягає війнами на плечі,
Закреслює в мені моє.
Що я людина - не перечить,
Одначе ж і не визнає.
На блиск очей - сідає круком,
І може просто без мети
Вірьовкою законів руки
І навіть голову скрутить.
А я йому готую світло,
Тягну його в красу таїн.
...Мій світе!
Чи будеш ти колись моїм?..
ТРАКТАТ ПРО ЖИТТЯ
Життя - це одвічний скандал
Між пеклом і раєм.
І кожен з нас, друзі, - Тантал.
Бо з двох вибирає.
І як ти кермо не держи –
Є миті і дати
Коли умирати - це жить
А жить - умирати.
РОЗМІРИ
Живим, нетлінним вічним сфінксом
Сиджу над долями світів,
З цікавістю пересипаю їх,
Немов піщинки.
А ніч, накривши трауром вікно,
Зробила із кімнати кузню
Думок і мрій,
Уявлень і потуг.
Та тільки вранішня зоря
Мечем-промінням скине траур вікон,
Мене виносить із кімнати
Безжальна влада розмірів,
Немов піщинку.
І цілий день повзу я в океані
Таких, як я, піщинок
Під важелезною п’ятою
Світів
І доль світів.
* * *
Без переляку і без ввічливості
Заходять люди в двері вічності.
Заходять і не повертаються.
А світ стоїть і не хитається.
А світ стоїть, неначе вкопаний,
Блищить і догмами, й законами.
І ми закони ті підпишем,
Бо дихаємо їхнім киснем.
Бо нам без них, нівроку,
Ступить не можна й кроку.
Воно б то й можна, тільки слід
Або злякати,
Або здивувати
Світ.
Однак не кожен з диваків
Зробити б це посмів.
Адже і у лахмітті лиха,
І у красі
Світ весь великий,
А ми ж не всі.
ВОДОПІЙ
До мене йшло з пустелі стадо сфинксів
І зморено хиталося від спеки.
Я був на березі Дніпра-Славути.
І стадо все прийшло якраз до нього.
Прийшло, зайшло й пошерхлими губами
Хапало з нього молоді хмаринки.
Так ось де, ось де воду п`ють загадки,
Щоб вижить і від спраги не умерти!
А я вважав, що всім відома вічність -
Особа неймовірно нетутешня.
І що дороги наші й бездоріжжя
Чомусь-то призначались не для неї.
А ЛОГІЗМИ
Смішні! Махаєм булавою –
Опісля бою,
Узнаємо про підлу зраду –
Ковтнувши яду,
Стріляєм так у зло й напасті –
Щоб не попасти,
Живем, собою ж і закуті
В житейські пута
І несемо себе щосили
На дно могили.
* * *
І доки я живу -
Живу я на вершині вічності.
До мене в гості йдуть
Літа,
Немов Геракли.
І кожному із них
Я щось дарую
З нажитого трудом.
На пам’ять про свою короткочасність.
І кожен з них
Збагачений іде,
Щоб друг його
Зі мною теж би міг побути.
Між іншим, я не вмру:
Я просто з кимсь із них
Піду допомагати
Нести найкращий свій дарунок.
А доки я живу –
Живу я на вершині вічності.
ЧИТАЧ ПОЕТОВІ
Якщо ти тривожиш ліру
Ти, мабуть, бог?
То кинь мені в серце вітру
Старих і прийдешніх епох!
То дай мені віру в тебе,
У те , що твій спів непростий:
Ти створи мені в серці небо,
А в небо й орла пусти!
Залети в мою тишу грозою,
Засліпи, зачаруй, закрути,
Застели мені очі сльозою,
У якій би сіяли світи!
Чи стань моїй думі прапором,
Одягни їй відвагу і лиск:
Хай біди од мене драпають,
Як швед з-під Полтави колись.
Запливи в мою хату рікою,
Поможи і мені уявить
Планету оцю такою,
На якій ще не сором жить!
Бо раз ти тривожиш ліру,
Ти, мабуть, бог.
Я вірю:
Ти – бог!
Побори ж мою злість
На те, що інколи
З`являються ліри під стріхами
І на площах великих міст –
І чесно стають базіками.
З циклу
“Сталеві бризки”
* * *
Не хмари вкрили горизонти,
Не дикі орди, не полки,
То йдуть із ношею турботи
Одвічні лицарі. Віки.
Їх обминуть - нема дороги,
Їх зупинить - нема нікчем.
Або скоріш лягай під ноги,
Або ставай поводирем.
* * *
Нас б’ють з народження до скону.
За кожен стяг. За кожен крок.
За неціловану ікону
І за цілованих жінок.
І всюди битимуть вас вічно.
Але, не знаючи причин,
Розумний зважує, за віщо,
Дурний же прикидає, чим.
* * *
Не тільки гордо, а й охоче
Багато хто із нас носив
Червоні губи й сині очі –
Стандарти юної краси.
Та мало хто собою був би,
Якби не ніс, як із печей,
Червоні очі й сині губи –
Тягар змістовності ночей.
* * *
Мовчання - золото. Ним люди
Замкнути можуть і світи.
Хоч легше золото добути,
Аніж мовчання зберегти.
Мовчання носять, як намисто,
І п‘ють, мов струмені вина.
Однак для мене особисто
Мовчання - зайва сивина.
* * *
Не ті сьогодні виднокруги.
Верхи сьогодні не верхи,
Гріхи переросли в заслуги,
Заслуги - у тяжкі гріхи.
Мудрець об’явлений убогим,
А мед, мов полини, гірким.
... То, певне, світ стає на ноги,
Тому й здасться не таким.
* * *
Багатозначно, хвацько й гордо
Махнувши крилами свобод,
Ми всі стартуємо з народу,
Щоб знову падати в народ.
Але якщо вгорі ти вичах
І не приніс йому подій —
Він може просто розступиться
Перед одним з твоїх падінь.
* * *
Навколо все словами грає,
Співає, плаче і бряжчить.
І навіть риба розмовляє.
І тільки істина мовчить.
Одначе ми звели давно вже
Її мовчання нанівець:
Його тлумачать - хто як може.
А хто це може –той мудрець.
* * *
Хто хоче пекла – стань поетом,
Хто хоче раю – стань творцем,
Хто хоче шуму – стань секретом,
Хто хоче тиши – стань мерцем.
Хто хоче світу – стань собою,
Хто хоче бога – йди у храм.
Хто хоче друга – йди з юрбою,
Хто хоче істини – йди сам.
* * *
Чим далі - важче помиляться,
Чим далі - менш і менш ікон,
Чим далі - й каторга не праця,
Чим далі - й джунглі не закон.
І світяться сучасні душі
В дзеркальних вимерлих давно,
Як чисте небо у калюжі:
Неначе й те, а не воно.
* * *
Півзлом свого напівталанту
Захекані напівспівці
Несуть півсвітові півправду,
Заховану в напівслівці.
Та і її в напівзнемозі
Ці половинні віщуни,
Як правило, на півдорозі
Розпродують за півціни.
* * *
Того, хто тишу боягузів
Трясе вулканами ума,
Рятують іноді лиш друзі,
Яких у нього ціла тьма.
Йому збудують пишну скруту
І, весь приклавши свій талант,
Примусять випити цикуту,
Але докажуть: “Він – Сократ!”
* * *
Здавався світ мені маленьким.
Здавався світ мені простим.
3давався_світ мені слабеньким
І протилежно не таким.
Але це все було недовго.
Тепер збиваюсь я із ніг,
Щоб те, подумане про нього,
Про мене він сказать не зміг.
* * *
О рідні стіни! Кожен знає
Чому для нас вони святі,
Чому вони здаються раєм
Десь перед боєм чи в путі.
Але замкни в них час і зміни,
Своє життя у них зажмур -
І довгождані рідні стіни
Переростають у тюрму.
* * *
У царстві розуму людського
Нема негаснучих віків,
Немає вічного ні бога,
Ані дверей, ані замків.
Нема нехитаних законів
І неоплакуваних свят.
Немає меж,нема кордонів.
...А прикордонники - стоять.
* * *
Авторитет на те й дається,
Щоб ти ніколи вже не мав
Ні бід, ні розуму, ні серця,
Нічого іншого, крім прав.
Перестороги - шли до біса,
Протести менших – погаси,
Докорів совісті - не бійся,
Але й пощади - не проси.
* * *
Які часи - такі й таланти.
Які життя - такі і дні.
Які бої - такі і втрати.
Які співці - такі й пісні.
Яка вага - така і міра.
Який потік - такі й мости.
Які боги - така їм віра.
Який твій світ - такий і ти.
* * *
Чужі думки буйноголосі
Ще й нині б роздирали пси,
Царі топтали б їх і досі,
Але тепер не ті часи.
Якщо із видом благородним
Чужі думки й несуть в огонь,
Це роблять іменем народним.
Щоб не замазати свого.
* * *
Найгірші друзі - меценати.
І краще обійтись без них.
Вони таврують язикатих,
Щоб заохотити німих.
Під куполом цитатних тверджень
Лякає їх, немов гроза,
Не той, хто зрозумів щось першим,
А той, хто першим це сказав.
* * *
Любов до ближнього - не подвиг.
(Це слід писати знов і знов!)
Бо ж подвиг викликає подив,
Любов же виклика любов.
Твоя любов - не тиха кобра,
Твоя любов - не звук пустий,
Твоя любов до ближніх – добра,
Якщо найближчий з них - не ти.
* * *
О славо, славо! Горда панно!
Ще й досі плещуть язики,
Що з пастухами, буцім, спала
Ти надто часто й залюбки.
Не сперечайся а диваками.
Твої улюбленці усі
Були, можливо, й пастухами,
Та же корів же, а часів!
* * *
Мерці у прокурорських позах
Єхидним голосом чужим
Про того, хто не вміє повзать,
Патякають: не вміє жить.
Якщо ж узяти іншу міру,
Якщо ж копнути глибше суть,
Усі б узнали: жити вміє,
Та спритні гади не дають.
* * *
Ми соромливі, як секрети,
Відверті ми, як вороги,
Ми довговічні, як поети,
І тимчасові, як боги.
Ми несподівані, як чудо,
Ми довгождані, як весна,
Ми справді ми і справді люди,
Та, жаль, не всім одна ціна.
* * *
В своє життя прийшов ти голим,
Неначе в біблію Адам.
Прийшов без титулів і кволим,
Але це зовсім не біда.
Ще все поправиться, й недаром
Для світу білого мара
Не той, хто родиться Адамом,
А хто Адамом умира.
З останніх віршів
ВИХІД
Почепи на сучок і забудь свою тогу:
Ти простий, мов струмок чи мов сіно зі стогу.
Ти не бог. Ти невдовзі розтанеш, мов хмарка,
У прозорих, як суть, електронах чи кварках.
Ти не вічний, хоч як. Ти принизливо смертний.
І твій слід на землі може й дощик затерти.
Може, гонор свій хочеш ти втиснути в пам‘ять?
А літа її теж, наче хмиз, перепалять.
У природи й історії – дивні порядки:
Від народів – і то не лишається згадки.
Ти ніхто для землі і ніщо ти для неба.
Буть людиною – все, що тут можна і треба.
ТРОЯНДИ І СНІГ
Я не знаю, чи варто, чи ні
Усміхатись прекрасній весні.
Я всміхнувся б і поруч присів,
Та із дуже ми різних часів.
Не злякався б ні слів я, ні куль,
Та вже скроні у мене в сніжку.
І всесвітній здолав би я сміх,
Та весна таки все ж не для всіх.
Тож її привітавши чиюсь,
Я сміюсь. Над собою - сміюсь.
Я йду мимо. Хай бачить і зна.
...А у серці регоче весна.
ПОПЕРЕДЖЕННЯ
Закувала зозуля про щось
Надвисоке, немов хмарочос.
Ой, заплакало серце про все,
Що цей космос так мимо несе.
Затужила душа про ті дні,
Що світили чомусь не мені.
Закричало єство на весь рай:
“Поспішай! Поспішай! Поспішай!”
І побачились раптом вітри,
Що людей видувають із гри.
І наліг я на спрагу весла,
Доки гра ще моя не пройшла.
ВІДДАЛЕННЯ
Заспокоїлось море в душі,
І на все я дивлюся здаля.
Я спокійний, про що не пишіть.
Я спокійний, хоч трісни земля.
Хвилюватись нема вже куди.
Хвилюватись нема вже чого.
Не посадиш у пеклі сади.
А посадиш – пожре їх вогонь.
Дуже важко діждатися змін.
Тож, покинувши мрії про сад,
Я від світу тікаю, а він
Доганяє і знов потряса.
* * *
Мої надії з рук моїх
Летять, як ворогу на сміх.
Летить із мене все гілля.
З під ніг моїх летить земля.
У чорну прірву шкереберть
Летить життя моє і смерть.
А я задумався над тим,
Куди й чому летять світи.
Неначе силою думок
Я зрушу щось хоча б на крок.
Неначе силою уяв
Колись чи хтось тут щось міняв.
І все ж я думаю над тим,
Куди й чому летять світи.
ОСМИСЛЕННЯ БОЛЮЧОСТІ
Бути поетом – не боляче.
Боляче ним не бути.
Боляче світло сонячне
Звати причиною скрути.
Боляче кидати докази
В очі, давно незрячі,
Боляче бачить поповзи
І таємниці удачі.
Боляче жити в безмовності,
Тихше води в криниці,
Нижче середньої вбогості,
Нижче, ніж навіть ниці.
* * *
Живем не так, як можем,
А так, як удається.
Величиною серця
Великим став не кожен.
І не моєму брату
Сказать: “ Пігмей – це сила!”
Адже нас так губила
Величина таланту.
І не було б нам руху
Між підлими і злими.
Якби вперед не йшли ми
Величиною духу.
ПОЕЗІЯ І ЖИТТЯ
Поезія – буря в пробірці,
Життя – ураган в океані.
Чому ж вона в будь якім віці
Нас вабить, мов сонце в тумані?
Не вірю в поезію, друзі.
Поезія – вічні омани.
Чому ж її зваби ілюзій
Нас носять, немов океани?
Поезія в світі – не важіль.
Чому ж без її нам обману
Пусті океани і справжні
І зроду не вийти з туману?
ПЕРЕД КАРТОЮ СВІТУ
Пробачте, людства і держави:
Я вас боюся, як не кинь.
Боюсь розправи не за справи.
Боюсь розправи за думки.
У лісі, в морі й серед поля,
В пустелі і серед людей,
Я знаю, жити – скрізь дозволять,
А мислить – не дадуть ніде.
Іди й дивись, але не писни.
Не то – як мінімум - тюрма.
Мислителю нема вітчизни.
Тому й життя ніде нема.
НАД СВІЖОЮ МОГИЛОЮ
З ревнивою байдужістю стояли
Бездарні генії біля труни.
Зубаті і беззубі зубоскали,
Бездумної фантазії сини.
Прочистивши курортами легені,
Стояли то нудні співці краси
Сліпими очевидцями легенди,
Яка сьогодні ж піде у часи.
А завтра, схаменувшися, за нею
Вони, мов пси за кісткою, помчать
І щиросердною почнуть брехнею
Проситися в супутники хоча б.
ДВІЙНИК
Є в природі вид хапуги
Гірший, ніж біда.
Він тобі твої заслуги
Може й не віддать.
Він сичить, що ти - негоден
Залишать сліди.
А собі – почепить орден
За твої труди.
У цій грі, страшній, скаженій
Він-таки цабе:
Світ не зна ж бо, хто з вас геній,
І вбива – тебе.
ЗА МЕЖЕЮ
Стрибнеш ураз на вищий рівень,
Розчавиш там нестерпний дот –
І раптом душу обігріє
Приємне вогнище красот.
І знов забудеш холод страху
За себе і свої думки.
І ніби хтось відсуне плаху
Назад – у перші ще віки.
І знову щастя – повні очі.
І зрозуміліше, хто ти.
… Аж гульк – а цілиться із ночі
Знайоме дуло пустоти…
НЕПРОСТИМЕ
Царі війни, нужди і горя
Завжди в усіх краях
Талант і вбивство ставлять поряд,
Немов таланти – жах.
Тому таланти не в повазі
І серед менших теж.
Бояться їх, у всякім разі,
Немов чуми й пожеж.
Мечем наказу чи молитви
Від імені життя
Убивство – можуть і простити,
Таланту – не простять.
ЛИСТ У НЕБО
Пробачте нам, зірки,
Що всюди ми на вас
Дивилися так рідко!
Ми просто не могли.
Нам голову ніде
Піднять не дозволяли.
Наказано кругом
Дивитись не на вас,
А тільки лиш на блазнів.
А тих, хто крадькома
Порушили наказ,
Від вас ховали в землю.
… Пробачте нам, зірки,
Що всюди ми на вас
Дивилися так рідко!..
НЕВИДИМКИ
Я убитий. З дитинства я вбитий.
Не Сибір мене вбив, не тюрма,
А якісь наднезримі бандити,
У яких навіть прізвищ нема.
Вартували невидимі сили
Кожен вірш мій і кожен мій крок,
І невидимі руки душили
Кожен крик мій і кожен мій зойк.
… Я дійшов до початку закону.
Та життя уже зникло ж, як мить.
І за нього ніколи й нікому
Я не зможу, хоч вий, відомстить.
ПРОМЧИТЬСЯ ПО СЛІДУ
Коли я повністю пройду
Усе, що треба і не треба,
Промчиться по моїм сліду
Від степу й аж туди – до неба.
Не зупиняйтесь для розмов.
Минить ясне. Минить і темне.
Та швидше позмивайте кров.
То ж та, що викапала з мене.
Зітріть її. Затріть. Ваш труд
Оцінять якось наодинці.
Зате опісля вас не тут
Народ шукатиме злочинців.
ЖАЛКУВАННЯ
Чи заблукаю я у вербах,
Чи загублюся у степах,
Чи розчинюсь у хвилях неба –
Не в тому жах, не в тому жах.
А жах у тім, що в мить утоми
Я, розгатившись об межу,
Загину зовсім невідомим
І невідоме не скажу.
А жаль, а жаль, що на планеті
За весь відпущений нам вік
Ми суть говоримо лиш мертві
І не говоримо живі.
ЯР
Може, вони і праві,
Ті, що уже у траві,
Може.
Та вже не зна цього світ,
Бо вже давно неживі.
Хто їм тепер допоможе?
Хто допоможе?
Діти безмежжя і весни
Злою забиті вони
Грою.
Що їм безмежні права!
Крик затулила трава.
Час той покрився травою.
Разом із криком – травою.
Бачиш? – Травою…
УВІЧНЕННЯ
Хай не кожного це і привабить,
Хай він каже, що все це старе,
Та найдовше ми будемо, мабуть,
Саме в пам`яті трав і дерев.
Люди всіх забувають. І скоро,
Лиш попробуй хоч раз не подиш.
Тут ні жаль не поможе, ні сором,
Ніби шлях і у них не туди ж.
У житейських проблемах і ревах
Їм бува не до братських кісток.
Тільки трави про нас і дерева
Щось махатимуть аж до зірок.
