Астероїд
Приміщення було затиснуте в лещата гулу приладів. Самописи плювались стрічками з показаннями зовнішніх датчиків. Обчислювальні термінали мерехтіли різнобарвними лампочками. Екрани моніторів загоралися і гаснули каскадами картинок і схем. Настільна лампа обливала світлом обличчя Михайла, що спав за столом. За сім місяців він встиг звикнути до робочої метушні й умудрявся засипати при будь-яких обставинах.
Наразі йому снилося море. Чорне море. Пляж Гурзуфу і шикарна чорнява краля... Але сон безжалісно обірвало виття настільного нагадувача.
- Через годину Новий чотири тися... - заволав той крізь сітку динаміка.
- Щоб тебе! - вирваний із приємного сну Михайло був більш ніж розлючений. Лише зарядивши кулаком по панелі, він зітхнув з полегшенням.
- ...идцять другий Рік, - видав жалібний стогін динамік і замовк.
Спати більше не хотілося. Тим більше: Новий рік! Свято, щоб його... Треба чимсь себе розважити. Михайло підвівся. Оглянувся: прилади, як і завжди, відчайдушно виконували свою роботу. Вийшов у коридор. Небагато помізкувавши над видом гаяння часу, відправився на склад.
До чого ж нудно в Новорічну ніч на астероїді!
Ні, категорично не можна засмучуватися, як тоді, на День народження...
На складі було прохолодно. Віяло вуглепластиком ящиків, коробок і шафок.
- До мене, - наказав Михайло, риючись в одному з ящиків.
Дзижчачи шарнірами, цокаючи трипалими ступнями по металевій підлозі, підійшли три людиноподібних дроїда. Блискаючи на світлі неонових ламп гладкою обшивкою, вони вишикувалися перед хазяїном. Їх строгі, позбавлені будь-яких емоцій обличчя віддано дивилися матовою чорнотою округлих лінз.
- Ну що ж... Перший, підійди ближче. От так. Руки в сторони. Так. Молодець. Ну, вилитий Дід Мороз! Ах, от іще. Ух, важкий, гад... Тримай.
Робот так само віддано дивився на хазяїна. Червоний халат висів на його тонких кінцівках як на вішалці. В’язана шапка наповзала на лівий очний сенсор. У правій руці він тримав важкий лом.
- Перший, слухай мою команду: найближчі дванадцять годин тебе кличуть Дід Мороз!
- Слухаюся, - безстатевим голосом відповів андроїд.
- Другий, іди сюди. Будеш в нас Снігуркою! Де б тільки на тебе вбрання відповідне знайти... Не те... не те... і це - не зовсім те... Ось! Нахили голову. Так. Ще отут дещо... От тобі, Діде Морозе, і внучка!
Другий виглядав більш ніж смішно з різнобарвною косинкою на голові й блакитним покривалом навколо торса.
- Тепер ти озиваєшся на ім'я Снігурка! Ясно?
- Так, хазяїн.
- І не називай мене хазяїн, набридло.
- Так, хазяїн, не буду називати вас хазяїн.
- Та ну тебе, безмозка коробка мікросхем!
- Що, хазяїн? - відгукнувся третій робот.
- Це я не тобі, Третій. До речі, ким би тебе зробити?
- Не знаю, хазяїн.
- І я не знаю... Зайчиком би тебе, так немає костюму... Хіба що шматок поролону до дупи твоєї металевої приклеїти... Умієш рачки повзати?
- Команда нерозпізнана.
- Як же з тобою важко... Годі ляси точить!
- Не вмію.
- Тоді йди сюди. Так, небагато клею. Повертайся спиною. Я кому сказав? Знову твоя програма барахлить? Ох уже цей недороблений пакет гордовитості! Тебе давно на запчастини розібрати треба було, Третій. Ах так, уже повернувся. Хто б сумнівався? Користі від тебе ніякої! Ставай давай. От так. Тепер обличчям повернися. Присядь. Так, не бійся, клей зійде... Тепер ти Зайча-попригайча! Повтори.
- Зайча-попригайча, - режимом скривдженої інтонації повторив андроїд із приклеєними: поролоновим хвостом і двома пластиковими пластинами замість передніх зубів.
- От і добре!
В одному з ящиків Михайло добув балончик стислого вуглекислого газу, в іншому - баночку медичного спирту.
- Усі за мною! Будемо святкувати Новий рік!
Заскочивши по дорозі на кухню й прихопивши металеву пляшку з виноградним соком, Михайло ввійшов у теплицю.
- Це буде наша ялинка! - указав він на найбільший кущ помідора з напівдостиглими плодами; надпив небагато соку із пляшки й вилив у неї баночку спирту. - Діде Морозе, створи Новорічне Чудо, перетвори цю брагу на шампанське!
- Подана команда нерозпізнана, - виправдувався Дід Мороз, в'язана шапка на якому сильно сповзла набік.
- Притисни як можна щільніше до горлечка пляшки цей балон і випусти з нього газ. Хіба так складно зрозуміти? І кинь ти цей лом до ядреної фені!
- Так кинути лом. Так притиснути балон.
- Молодець. Тепер якнайшвидше закрути кришку.
- Виконано.
- Дай сюди. Непогано зроблено. Весь газ видув? Добре. Скільки залишилося часу до дванадцяти?
- Дві тисячі тридцять дев'ять, вісім, сім секунд, - повідомило Зайча-попригайча.
- А по-людськи, у хвилинах?
- Більше тридцяти трьох.
- Наказ тобі, Зайча-попригайча: буде залишатися дванадцять секунд до півночі - почни зворотний відлік!
- Так.
- У нас ще є час! Давайте влаштуємо хоровод навколо ялинки?
- Подана команда нерозпізнана, - спільно відбивалися андроїди.
- Які ж ви зануди! Снігурка, швидко візьми мене за руку! Ай! Не так же ш боляче! Так краще. Діде Морозе, бери за руку Снігурку. А ти, Зайча, не відсиджуйся, бери дідуся старенького. І мене. Молодці. А тепер усі повторюйте за мною: хоровод, хоровод!
Якби тоді стороння людина побачила те дійство, нічого крім словосполучення "жалюгідне видовище" не вимовила би.
Але краще кружляти навколо куща помідора в компанії андроїдів, виряджених у злиденну подобу святкових костюмів, чим грузитися думкою, що вже шостий місяць немає зв'язку з жодним зовнішнім джерелом...
З невідомих причин, Михайло став бранцем на цій дослідницькій астероїдній станції. Через сорок два дні з моменту вступу на посаду спостерігача-дослідника, зв'язок з базою обірвався. Всі спроби зв'язатися хоч із ким-небудь закінчувалися провалом. Михайло сотні, якщо не тисячі разів копався в мікросхемах радіостанції. Виходив у скафандрі на поверхню й перевіряв всі антени. Ні єдиної поломки він не виявив, хоча був у ремонтній справі асом (на станції подібного класу простих людей не тримають). Проблема була не в устаткуванні. Але тоді в чому? Чому ніхто не летить рятувати? Ці думки дошкуляли з кожним днем все сильніше. Продуктів при максимально-раціональному використанні вистачило б ще на три роки. Потім – неминуча голодна смерть... Але ці три роки ще потрібно прожити. Щоб не зійти з глузду, Михайло вирішив продовжити дослідницьку діяльність. Він постійно намагався себе чимсь зайняти. Адже коли зайнятий, похмурим думкам значно важче пробратися у твою голову...
- Зайча-попригайча, сходи у кухню, принеси склянки.
- Чому я?
- Знову ти за старе? Кому сказав!
- Так.
- Побачив би твого конструктора - морду б набив.
- Конструктор Сахаринський Віктор Андрійович, народився...
- Я кому сказав за склянками йти?!
- Так.
- Набрид він мені. Добре що ви, Снігурка й Діде Морозе, зі старого покоління. Слухняніші, працездатніші. І взагалі, чого стоїте? Поздоровляйте мене з Новим роком!
- Команда нерозпізнана.
- Ви праві, куди ж без подарунка... От, - Михайло зірвав з куща червонуватий овоч і простягнув андроїду, - подаруєш мені цей помідор! Зніми шапку. У неї поклади. Буде тобі мішком. Коли скажу, підійдеш до мене й поздоровляти почнеш. А ти, Снігурка, поруч будеш стояти й піддакувати.
Андроїди віддано дивилися на хазяїна. Занадто багато незрозумілих команд...
- От і Зайча прийшло зі склянками. Поклади їх на підлогу і йди сюди. Тобі теж робота знайдеться.
Михайло прийнявся навчати помічників своїм ролям. Він саме давав стусана Снігурці, яка ні команди не розпізнала, коли Зайча-попригайча почав зворотний відлік.
- Дванадцять.
- Ну, поздоровляйте мене!
- Я Дідусь Мороз. Я подаруночки приніс, - безстатевим голосом говорив Перший.
- Так, він Дідусь Мороз. Так, він подаруночки приніс, - піддакував Другий.
- Дев'ять, - повідомив Третій.
- Чи був ти слухняним, внучатко моє?
- Так, чи був ти слухняним?
- Ні, Діде Морозе, я був дуже поганим хлопчиком, - відповідав Михайло, намагаючись відкрутити наглухо закручену пробку металевої пляшки.
- Чотири.
- Тоді ось тобі подаруночок, слухняне внучатко, - Перший простягнув шапку з помідором.
- Так, тоді от тобі подаруночок, так, слухняне внучатко.
- Ой спасибі, Дідусь!
- Нуль.
- Ур-р-а-а-а! - закричало внучатко, відкрутивши кришку; з горлечка вирвалася неслухняна піна.
- Ур-р-а-а-а! - підхопили андроїди.
Розливши "шампанське", Михайло підняв свою склянку. Роботи повторювали його дії.
- Ну, за Новий чотири тисячі п'ятсот тридцять другий Рік!
- Ура!
Андроїди тримали свої склянки біля облич, імітуючи процес пиття. Адже як можна щось випити, якщо в тебе немає рота? Михайло осушив свій залпом.
- Ну, а тепер у танок?
- Команда...
- Та годі вже! Повторюй за мною! Ех-х-х!
*****
Михайла розбудила трель радіопередавача. Сон не встиг випаритися, тому все що відбувалось здавалося йому чимсь нереальним, вигаданим...
- Михайло Сергійовичу, Михайло Сергійовичу, прийом, прийом!
- Так, Михайло Камнев на зв'язку.
- Михайло Сергійовичу! Ви живі!
- Ну, живий. Ви краще скажіть, чого зв'язку не було півроку?
- Ваш астероїд збився із траєкторії під дією гравітації комети, що пролітала поруч. Зв'язок був загублений. Ми думали, ви загинули...
- Думали вони! Спати б краще не заважали!
- Пробачте, напевно, ви не до кінця зрозуміли... Ми вже вислали рятувальний корабель.
- Корабель-борабель! У мене післясвяткове похмілля. Та і все рівно: ви мені маритесь...
- Михайло Сергійовичу, ми розуміємо вашу настороженість. Але це не сон. Це насправді, повірте. Через дві години до вас прибуде допомога...
- Та ну вас всіх! - розлютився Михайло й уперше за півроку відключив рацію та заснув. Так само як і завжди - за столом. Біля панелі радіостанції. Щоб не пропустити послання...
Через кілька годин його розбудив лагідний дотик до плеча.
ЛЮДИНА!
Рижков Олександр
Листопад, 2007 рік
Отредактировано Рыжков Александр (2010-01-02 23:02:56)
