Я просто якось подумала, яка ж маленька насправді людина. На якій малесенькій планеті живе ця невеличка жменька людства. Наскільки все ж таки маленьке світило, що ми назвали Сонцем, дає нам кожного ранку надію прожити знов цей коротесенький уривочок буття, ці мізерні 24 години. Як надзвичайно мало часу відведено нам природою на життя, ніби то їй було до болю шкода дати нам хоч на трошечки більше. Як неймовірно мало цих планеток в нашій Сонячній системці, таких крихітних, неначе дев’ять піщинок у безмежному океані. До чого ж мало цих нікчемних за розмірами системок у нашій галактиці, одній з мільйонів, мільярдів, триліонів, безкінечно розкиданих по цьому, ще такому молодесенькому, невеличкому Всесвіті. І цей Всесвіт росте, росте, нескінченно і невпинно, з недосяжною розумом швидкістю, росте постійно, безперервно, кожну хвилину, секунду, мить. Він ріс, розширювався мільярди років тому, ростиме ще мільярди і росте зараз, поки ви читаєте ці рядки, поки я друкую їх у свій комп’ютер. А що далі? Я не знаю. Ви не знаєте. Ніхто не знає. Що за Всесвітом? Нескінченна, до болю тиха, сліпуче біла, а може навпаки, непросвітно чорна, може червона або рожева, як вуста у людського немовляти, запаморочливо легка, або можливо тиснуча, розїдаюче гнітюча, прекрасна, чи жахлива, безмежна, недосяжна, невідома пустота. Мені стало страшно. А якби його не було? Не було Всесвіту? Не було б галактик, систем, зірок, планет, часу, простору, тисячоліть, віків, життя, людства, мистецтва, техніки, відомих вчених, героїв, просвітників, відкриттів, сміху, плачу, небуло б вас і мене, ви б не читали, а мені не довелося міркувати на такі, здавалося б, нікому непотрібні і нічим не корисні теми. Який все ж таки прекрасний наш світ! Я посміхаюсь. Посміхніться і ви. А що, якщо Всесвіту раптом не стане? Що, як все скінчиться? Раптом не стане нічого, залишиться тільки пустота, тільки це нескінченне, тихе і гнітюче, тільки саме це, страшне «нічого»? Мені знову стало страшно. Ще мить, і ось я вже не боюся. Ще трохи, і я придумала те, що мене заспокоїло. Темне, непроглядно чорне, наче зафарбоване чорною масляною фарбою, нічне небо над головою. Сліпучі, мов білі прожектори, мов різке світло кімнатної лампи, що ріже очі, коли несподівано вмикаєш її серед ночі, неперевершено прекрасні зорі. Всесвіт. Якби його не було, ми б не знали життя, ми б не народжувались. Але якби ми не народились, якби життя не знало нас, тоді...не було б самого Всесвіту, з його загадками і таємницями. Не ми у всесвіті, а всесвіт у нас. Мені більше не страшно. Я знов посміхаюсь...