Коли ми зустрілись, ти казав, що будеш мене обожнювати, якщо коси мої будуть, як віття у верби (забула тоді, що вона плакуча). Я хотіла бути вербою, але забула, що вони можуть існувати лише біля води (калюжі сліз), або самотньо стояти на одній нозі десь за кутком будинку. Я забула, бо ж зірку хотіла і півцарства в придачу (це я так шуткувала, що до царства, ще могла шуткувати).
Коси відросли на диво швидко і були довгими, як віття у верби, та густими, як достигла пшениця у полі. Та, нажаль, живу я не у полі і росту не над водою чи на розу будинку… А на одній нозі все ж доводилось іноді стояти у транспорті, коли їхала на роботу, та й з роботи. Коси в мене були довгі, та такі ж неслухняні і в кого вони вдались ото такі? Сама не знаю (іноді й собі правди не скажеш). Та, щось я не дуже помітила, що ти якось по-іншому став ставитися до мене (молода була, дурна). Ні тобі зірок, ні тобі півцарства, ні тоді бубличка до чаю. Нічого. Ти тільки гладив моє волосся і не заглядав до моїх очей, до моєї душі.
І якось видавсь такий день, його ще називають фатальним. Ось напевно, він саме й був. Я влилась у автобус у потоці людському, та через те, що ногами я не діставала до землі, через кремезні постаті, що несли мене над землею, що несли мене по небу. Не високо, звичайно, але ж, я десь читала дуже цікаве спостереження, що вже в міліметрі над землею починається небо. Так от несли мене по небу, і так вийшло, що мене витіснили, двері зачинились, а коси встигли затягти у салон. Прищемили і я бігла пів зупинки за автобусом, а хлопчик, що дививсь у вікно, перекривлював мої гримаси і між кривляками сміявсь. Здавалось, це буде продовжуватись вічно, або аж поки я не впаду. Та люди все ж проявили свою небайдужість (хе-хе, через пів зупинки, а це немало, для людини, що біжить за автобусом) і водій відкрив двері не зупиняючись (з графіку ж бо не можна вибиватись), ще й крикнув мені щось на кшталт: «Патлата лахудро, розкрий свої баньки!» і накривши мене сизим димом сам в ньому і щез.
Ніколи не любила довгого волосся. Хоча, я ж дівчина і просто зобов’язана їх ростити, аж до самісіньких п’ят, а ще краще таке відростити, щоб можна було знаходитись на іншому кінці міста від мене і смикати за нього, смикати… Так, щоб зірочки сипались з очей, ти ж хотіла зірку з неба – на, тримай не одну…. Це ж треба було піддатись на твої вмовляння, виростити ці нерви на своїй бідолашній голові, собі ж на голову. То, якщо ти любиш ці нерви, ці антени, що повинні пов’язувати мене з космосом і з тобою, то відрости собі їх сам!!!
На роботу я не поїхала. Пішла до дому, скинула з себе весь одяг, загорнулась у біле простирадло, взяла ножиці і пішла до парку. Знайшла вербу біля води, сховалась під її довгим віттям. Зазирнула у воду, вдивляючись у своє віддзеркалення. Я була втіленням Самсона і Даліли одночасно. Писк ножиць і нема Горгони. А далі… Далі я не заплакала. Бо я й так маю зв’язок з космосом, а сила моя всередині мене. Все зайве в багаття! Все в осіннє багаття! Гори!
(Ось такий повчально-банальний кінець)))))
