─  Мамо! 
Я   розумію, що  в  мене,  як  ти  кажеш «поганий  характер»,  та  чи  винна  я   в  цьому?
Я  також  не  можу  розірвати  себе  на  частини  і  щоб  одна  Ліна  прибирала  в  кімнаті,  а  інша  мила  посуд .       
Це  все  нагадує  фентезі,  а  ми  живемо  в  реальному  світі.

Подумки:

«Як  же   дратує  споглядання  і  участь  в  цьому   театрі  одного  актора!!!»

─  Розумію.  Я  все  розумію.
─   Чого  ти  така  сумна? 
І  мені  здається,  що  тут  безлад  ні до чого.   Може  трапилось  щось?
─    Ні.  Десь  о  п’ятій  я  зайшла  в  магазин,  після  чого  спустилась  в  метро  з  тяжкими  пакунками.   А  там,  зійшовши  по  сходах,  зустріла…
─    Кого?
─    Твого  батька.  Він  зробив  вигляд  наче  не  бачить  мене.
─     А  ти?
─     Пішла  далі.
─    Знаєш,  я   навіть  не  підозрювала  що  з  тебе   такий  гарний  оповідач.
Детальність  описів…
Та  ще  й  на  годинник  встигла  зиркнути!!!   
─    Ні.  Що  ти  кажеш?
Просто  день  сьогодні   важкий.  А  я  всього на всього  чекала  кінця  робочого  дня. 
─    Так,  день  сьогодні  й  справді  важкий. 
Та  в  мене  до  тебе  одне  маленьке  прохання:
не  говори  мені  більше  про  нього  нічого. Чуєш ─ нічого!
Гаразд?   

Подумки:
«А  все-таки  як  же  хотілося  б  мені  знати  як  він  живе  там,   з  тією  пасією!!! Може  нарешті  знайшов  своє  собаче  щастя ─   напханий  смачною  їжею  живіт  і…
Досить.  Занадто  експресивно. 
Він  же  мій  батько!», ─  голос  обриває  хід  думок.

─ Піду  я  спати,  а  то  очі  вже  злипаються.
Добраніч!

Тиша  порушується.
Порушується  шурхотінням  старанно  випраної  одежі,  глухим  звуком   капців,  коли  ті  торкаються  паркету.
Ранок.   Рішучі  очі,  що  вступають  в  боротьбу  з  джерелом  світла  на  письмовому  столі,  яке  викликає  сльози   після  тривалого  сну.
Але  рішучість  бере  реванш  і,  корячись  щільному  графіку: 
сніданок,  школа,  уроки,  англійська,  призвичаює  їх  до  світлового  залпу,  що  з’являється  при  ввімкненні  трьох  ламп  на  білосніжній  стелі.     
Знову,  знову,  знову, знову,  знову,  знову…
Суцільний  ланцюг,  що  не  може  закінчитись. 
Тільки  коли  ланки  закінчується…
Закінчується  й  ланцюг.
І  знову (знову,  знову)  трохи  видовжений  еліпс  стола  зустрічає  своїх  господарів  гарячою  чашкою  кави.
Він  мов  вигинається  під  вагою  рук…
Знову  жест.
Розпочинається   діалог.
Тиша  порушується.
Порушується  гомоном  суперечок.   Тільки  стіл…

Розмова  поновлюється   і  миттєво  обривається  зумом   в  телефонній  слухавці.
─  Навіщо  ти  йому  телефонуєш?
─  Не  думай,  що  я  роблю  це  з  великим  задоволенням,  та  я  не  дозволю  йому  нехтувати  нашим  існуванням!

Подумки:

«Візьми  слухавку!!! Мені  кортить  дізнатись   чи  справді  ти  прагнув  того  собачого  щастя,  чи   тільки   фізіологічна  суть   говорить  в  тобі,  знешкодивши  духовну.
Якщо  так,  мені  не  терпиться   вивчити  дорогоцінний  експонат, щоб  потім 
висміяти  його  привселюдно,  назвавши  все  своїми  іменами». 

Голос.  Мужній  чоловічий  голос,  ще  з просоння   хрипуватий…

─  Слухаю.         
─  Ну  нарешті!  Не  очікував?
─   Чесно?  (пауза)  Ні.  Як  твої  справи?
─    Все  добре.  Та  річ  не  в  тім. 
Я  хочу  тебе  попередити…   Розцінюй  це  як  хочеш. 
Та  матір  кривдити  я  тобі  не  дозволю!!!
Ти  обрав  своє  життя?
─    Так…  (  з  помітною  люттю)  і   воно  повноцінніше,  ніж  було  з  вами.
─   От  і  добре.  Роби  що  хочеш  та  я  тебе  попередила.
Бувай.

Подумки:

«А  він  знайшов  себе!»

Секунда…  І  слухавка   летить  зверху  до  низу,  з  почавшим  щось  говорити  чоловічим  голосом,  падаючи  на  підлогу.   Непошкоджена,  дякувати  Господу.  Точніше  виробнику…         

Друга…   І  Ліна  підлітає  до  матері,  чмокаючи  її  в   щоку.   

─  Мам,  не  ображайся   на  мене.
О!  Я  вже  запізнююсь  до  школи!

Ліна  вийшла,  причинивши  за  собою  двері.

Раїса,  поклавши  рушник  для  посуду   на  місце,   сіла  на  табуретку,  присунувшись  до  столу  і  опустивши  руки.

Подумки:

«Як  легко  це  для  неї!»

Біля  молочного  блюдця  лежав  відкритий  по  середині  записник.
Вона  взяла  його,  побачивши  викарбувані  чорнилом  слова  від  першої  особи,  зверху  написано:

«Я,  як  завжди,  мала   доцільні   припущення.  І  вони  були  справедливі.»

Мати  подумки:

«Оце  характер!»

Проста  будівля,  а  не  модерний  котедж.
Ось  вона  кухня  і  вікно  у  двір.
Пляма  від  пролитої  кип’яченої  води  для  заварювання   кави.
Він  мов  вигинається  під  вагою  рук,  що  сперлись  на  нього, 
підтримуючи  розмову   завжди  доречною   жестикуляцією.
Жест.
Ще  один  жест.  І  пляму  вбирає  суха,  приємна  на  дотик  ганчірка.
Діалог  завершився.
Видовжений  еліпс  стола.
Тиша  поновлюється.
Знову,  знову …
Суцільний  ланцюг,  що  не  може  закінчитись. 
Тільки  коли  ланки  закінчується…
Закінчується  й  ланцюг.
Знову,  знову …
Ланцюг  не  закінчується.
Тиша  поновлюється.
Діалог  тимчасово  завершився.
Знову.
Ланцюг… 
Нові  ланки…
Нові  дні  життя.