Суспільство часто прощає злочинцеві,
                                                                                                        але ніколи не прощає мрійникові.
                                                                                                                                               Оскар Вайльд
Ми сиділи на третьому поверсі  недобудованого рожевого замку, у коридорі, напхнутому відсутністю вікон. Пахло крейдою та квітковим медом. Нас притискала до себе стіна, і ми не мали сил відірвати від неї своїх спин. Третя ніч без сну... А з кімнати все чується млявий голос, якась пісня про озонову дірку та металеві кульки.
– Як думаєш, він довго ще там пролежить?
– Може...
– Стільки часу минуло, а він усе там. Я не можу слухати весь час його співи: це боляче.
Враз над нами розсипалася стеля та різнобарвними краплинками веселки згори посипалися ельфи. Як же весело знову їх бачити! Сонливість миттю стягує своє важезне тепле покривало з очей, а над головою кружляють пелюстки якихось фіолетових квіток. Нічого не питаючи, маленькі створіння залітають блискучим потоком до кімнати Золотця та починають підспівувати йому. Я не втрималася:
– Їх спів божественний!
– Так-так, недарма ж вони – небесні посланці.
– Люблять його. І ми теж...
З кімнати почувся крик Ромашки. Вона сварила ельфів та просила їх відлетіти геть. Але ті не слухали, а продовжували далі співати голосних пісень. Ми не зважали. Звикнувши до пісень Золотця, ми самі підспівували йому, мляво, сонно, бездарно. Майже заснули... І знову однією срібною стрічкою з кімнати випурхнули ельфи. Маячили над нами, дзвінко плакали, їхні крижані сльози спадали на нас сніжним дощем. Один, із зеленими перламутровим крилами, малиновими вусиками та мідними очима, підлетів до мене та сів на плече.
– Будь ласка, дозвольте нам прилетіти завтра до нього, – тоненьким жалібним голосочком мовив він.
– Але... але я не можу. Ви ж розумієте, що Ромашка завтра знову вас вижене.
– Крім того, ви своїми співами та чарами змушуєте його ще більше мріяти, – підключився до розмови Звірятко. – Не відомо, коли він прокинеться, тому ліпше звільніть його, так буде краще.
Ельф заридав:
– Йому добре там, у світі мрій... Як тільки залітаємо до його кімнати, нас підкидає ця блаженна сила його снів, той магічний спів. Він не хоче «повертатися на землю». Там його життя розкидається усіма барвами. Йому важко жити серед вас. Кожного дня він приходив до лісу, сідав біля струмка та викликав нас до себе. І тоді ми разом мріяли і кружляли з ним над синіми потоками річок та повітряними замками, що висять на хмарах та струшують ранковий туман на землю. Нам завжди було добре, а ваші буденні проблеми робили з нього звичайну людину.
Із цими словами ельф відлетів. Ми все ще сиділи на лаві та намагалися стримати плач: він дуже нас засмутив, тепер відчуття провини наповнювало наші серця, і ми почали кликати ельфів до себе. Коли Ромашка це почула, то вибігла до нас у розпачі та почала кричати:
– Чому ви їх кличете? Це вони зробили з мого брата зомбі, вони у всьому винні!
– Ні, Ромашко: винні ми. Занадто його обмежували, тому Золотце не витримав, ми вважали його диваком та насміхалися через те, що він спілкується з магічними істотами. Але ж... які ми все-таки дурні! Ромашко, він любить нас, саме він намагався перетворити наше життя на казку, забавляв нашу уяву лазуровим метеликом.
У цей же момент крізь засмічену вентиляцію коридору ввірвалися ті самі, яскраві та різнобарвні. Побачивши відчай, страх, занепокоєння, сум на наших обличчях, один тихо мовив:
– Дозвольте ми все вам покажемо, те, що бачив лише Золотце.

Мрії, що пестять хмари

Я, Звірятко та Ромашка підіймалися повітряними сходинками, налитими дрібними пахощами бронзового дощу. Ці слова, сказані щойно ельфом, запевнили нас настільки, що ми навіть не намагалися опиратися ним. І навіть Ромашка вмить розтаяла й тепер прагнула мрій...
Величезна трояндова брама відчинилася перед нами та потягнула в глибину хмар.
– Тепер можна, – мовив ельф.
Не розуміючи питання, Звірятко перепитав:
– Що саме? Що можна?
– Бажати, мріяти, просити... Тут починаються здійснюватися мрії – на небі.
– Лише на небі? Невже на землі вони нездійсненні?
Ельф сумно похитав головою:
– Тільки тут, мої любі.
– Я хочу літати, – мовила голосно й взялася за руки Ромашки й Звірятка. Навіть не чекала відповіді ельфа – просто зістрибнула з хмарки та стрімко полетіла зі своїми друзями прямісінько вгору, ще далі, до самого сонця. Ми сміялися, ковтали гаряче проміння, гралися з ельфами в хованки та раділи, раділи, раділи життю! Ще ніколи не було нам так добре, бо ми піддалися цьому відчуття повністю і тепер, як ніколи, розуміли Золотця. А сльози щастя мішалися зі сльозами смутку...

І знову ця реальність

Ми сиділи на третьому поверсі  недобудованого рожевого замку, у коридорі, напхнутому відсутністю вікон. Пахло крейдою та квітковим медом. Нас притискала до себе стіна, і ми не мали сил відірвати від неї своїх спин. Третя ніч без мрій... А з кімнати все чується млява пісня про озонову дірку та металеві кульки.
– Як думаєш, він довго ще там пролежить?
– Може...
Непомітно до нас підійшла Ромашка. Тихо сіла.
– Ромашко, ми знову хочемо туди...
– Не треба, –  беззвучно мовила.
– Але... але чому? – ми трохи перелякалися.
– Пам’ятаєте: лазуровий метелик казав нам, що мрійники довго не живуть... Це правда.

Отредактировано Sorochka Kesha (2008-08-01 20:41:51)