- Пане!
По довжелезній тронній залі біг маленький чолов’яга з дуже м’ясистим носом і величезними, навіть гігантськими вухами, які смішно бились об його потилицю.
- Пане Пришелепкувач!
Підлога зали була вкрита блакитно-білим блискучим кахлем, на блакитних її стінах із пухнастими хмаринками де-не-де виднілась вікна, що казково спрямовували сонячні промені у самісіньку середину приміщення. Стеля зали чомусь була розмальована синіми пальмами. Причому ті, хто не знають, що їх малював сам Пан Пришелепкувач, навіть не сумніваються в тому, що пальми, які наче ото стирчать із стелі, справжні.
Чолов’яга все ж таки дістався біло-блакитного трону. Кажуть, що трон зроблений із шматків хмаринок і небесного кришталю, які Пан Пришелепкувач власноруч збирав у Кімнаті Орнаментів…
- Пане… Ви… Не повірите… До нас… Гості… - величезновухий казав повільно, роблячи паузи для того, щоб подихати свіжим повітрям після трьох кілометрів стаєрного бігу.
- Гм-м-м… І хто ж це? – Пан Пришелепкувач не був здивований. Тобто він був здивований, але здивувався лише його другий рот на потилиці… Перший в свою чергу хворобливо посміхався, сяючи блакитними зубами.
Можна сказати, що Пану Пришелепкувачу дуже повезло. Бо воно звісно добре, коли два роти, але погано, коли не знаєш, який з них ти можеш контролювати, а котрий буде робити те, що йому бахне у мозок. От зараз, наприклад, його перший рот міг здивуватись, а другий хворобливо посміхатись. А потім спробуй поясни цьому хитрому Вухошльопу, що то він ненавмисно.
- Якийсь дуже дивний чоловік. У нього ЗЕЛЕНІ очі, Пане.
Цього разу обидва роти Пана Пришелепкувача ніби схопила кондрашка, вони засмикались з такою силою, наче Пану в дупу зараз втиснули електричний дріт на 240ВТ.
Вухошльоп продовжив:
- А ще він каже, що прийшов з якогось іншого світу… Дурний, мабуть. Всім же ж відомо, що, окрім нашого світу, інших не існує… Ха-ха… - чолов’яга нервово засміявся. – Коротше, його пускати?
Пан Пришелепкувач погодився, навіть не роздумуючи. Не кожного дня сюди приходять зеленоокі чоловіки і кажуть, що вони з іншого світу…
Точніше, такого тут не було ніколи.
То й добре. Зараз буде весело! А Пан Пришелепкувач полюбляє розваги!
- Запускай.
Вухошльоп радісно побіг назад, і повернувся через десять хвилин. Поряд із ним стояв високий, статний чоловік із коротким волоссям, шанобливо зачесаним набік. На ньому був недешевий костюм-трійка, чорні, полаковані черевики, і розстібнутий френч. На фоні Пана пришелепкувача із його блакитним халатиком у зірочки чоловік виглядав якось надто серйозно…
Єдине, чим він відрізнявся від типового представника «гомункулус-работаюс» - у нього були дійсно зелені очі. Причому не звичайно-зелені, а смачно-зелені, наче ряжанка фісташкового кольору… Ви коли-небудь бачили кішку із зеленими очима? Так от, то фігня у порівнянні з тим, наскільки зеленими були очі цього чоловіка.
Він добряче зіпрів.
- Доброго сьогодення вам, чоловіче. Звідки прийшли, чого бажаєте? – Пан Пришелепкувач говорив обома ротами. Чесно кажучи, він цього зовсім на бажав, але ж ці роти… Іноді навіть починаєш забувати, що у тебе один мозок.
- І вам не хворіти, Пане Пришелепкувач. Місце, звідки я, м-м-м… депортувався… ми зараз опустимо. У нас буде досить багато часу на пусті балачки після того, як ми з вами знайдемо спільну мову. – останні слова були сказані із такою впевненістю, що навіть Вухошльоп раптом повірив в те, що Пан виконає всі прохання цього чоловіка. Не тому що Пан боїться, ні… Тому що він буде хотіти це зробити. – А зараз мені треба з вами поспілкуватись. Наодинці.
Другий рот Пана Пришелепкувача здригнувся.
Пану за день повезло вже другий раз. Не можна, щоб цей чоловік бачив, як Пан боїться. Як Пан нервує.
Пришелепкувач чув дещо про цю людину. Десь його називають Зломленим. Десь – Знищеним. Іноді його кличуть Єфграфов… А більшість світу взагалі боїться називати його ім’я навіть пошепки. Це не людина. Це не джин, не сатана, і навіть не Бог.
Це Темінь.
Злісне створіння з іншого виміру, яке може змінювати свій зовнішній вигляд менше ніж за секунду… Колись їх було багато. Колись давно. Тоді люди боялися навіть народжуватись, а коли вже починали жити – кожного дня мріяли про смерть, щоб ніколи не потрапити до рук (лап, клешень, присосок, дерев’яних брусів) Теменів.
Так от ще тоді Єфграфов був найзлішим із них. Не найсильнішим, не найрозумнішим… Найзлішим. Але оті всі найсильніші і найрозумніші не вижили. Одного дня вони просто зникли, щезли… Їх час скінчився.
А він лишився… Його час тільки починався.
Спочатку довелось переховуватись. Лягти на дно.
Але потім він піднявся.
І на відміну від своїх родичів ніколи не вбивав різко, швидко, і боляче.
Він взагалі нікого не вбивав.
Він просто знищував Душі.
Ніхто ніколи не знає про що він думає, ніхто не знає чого він хоче… Але всі знають, що якщо він прийде до тебе – тобі не кінець. Ти не помреш… Але й жити далі ти теж не будеш.
І зараз Темінь Єфграфов стоїть перед Паном Пришелепкувачем, і бажає залишитись наодинці. «Він прийшов за мною», раптом миготнуло у Пришелепкувача в голові.
Пану стало дійсно боязно.
- А чого саме наодинці, мій друже?
- Бо оця штука, - Темінь тицнув пальцем на Вухошльопа, - мене нервує. Він хитрий ідіот.
Вухошльоп, хоча й трохи ображений, не дочекавшись вказівки Пана пішов геть із зали. Коли за ним грюкнули двері, Пришелепкувач знов заговорив:
- А я все ж хочу, щоб наша з вами розмова, мій друже, була записана. Ви не проти деяких технічних приладь? – обидва роти нервово посміхнулись.
Єфграфов спокійно кивнув.
Пан Пришелепкувач якось дивно скрикнув, і через секунди три біля його лівої руки стояло щось незрозуміле із тоненькими ручками, і довжелезними ногами.
- М-м-м, Пане?
- Так-так?
- Що це в біса таке?!
- Прінтєр-мутант.
- Прінтєр-мутант?
- Саме він.
- Ну і що він робить?
- Друкує.
- Друкує…
- Угу.
- Ну а чого він тоді мутант?!
- А ти коли-небудь бачив НОРМАЛЬНИЙ принтер із такими довгими ногами, і ручками, які крадуть чужі цукерки?!
Єфграфов миготнув декілька разів очима, і замовк. Пан Пришелепкувач відчув маленьку перемогу. Його настрій трохи піднявся, він впевнився в тому, шо не такий вже він і безсилий.
- Прінтєр буде записувати нашу з тобою розмову. У нього нема мозку, нема душі, і тіла, чесно кажучи, теж. Але у нього є інстинкт.
- Інстинкт красти цукерки?
Пришелепкувач розсміявся. Незважаючи на те, що він боявся. Він боявся і сміявся. Не тому, що він був сміливий. Йому просто сподобався жарт.
- Так, дещо подібне. То що ти хотів, мій друже?

***
Ніч.
Посеред простору видно високого, тоненького, і спритного чолов’яга у чорному одязі, який за будовою тіла чимось схожий на лісового оленя.
Він біжить по сходинках. У руці у нього невеличкий, але досить яскравий ліхтар на олії. Обірвана пляма світла навколо людської фігури дає змогу побачити, що діється навкруги.
Темрява давить своєю глибиною, і тишею…  Вона начебто з’їдає все, що відбувається. Всмоктує, чавить, та перетравлює своїм величезним шлунком…
Усе, окрім чоловіка у чорному.
Позаду нього – чорно-білі сходи униз. Попереду нього – чорно-білі сходу вгору. З обох боків від сход… Нічого немає. Лише темрява. Страшна, всепоглинаюча, незнищенна… Вона ніколи не бачила світла, й вона ніколи його не побачить.
Але чоловік посміхається… І можу вас запевнити, очі його загадково блищать. Хоча, власне, очей його не видно через занадто низько опущений капюшон.
Складається таке враження, наче він біжить вже вічність. Наче ліхтар у його руці ніколи не гасне, і він ніколи не перестає рухати кінцівками… Але було б помилкою так вважати.
Він знає скільки він вже біжить, і знає, скільки йому ще доведеться бігти.
Єдине, що він не знає – навіщо. Він уперто преться вгору, забувши про втому… Але темрява змусила його забути свої цілі. Вона змусила його забути про той предмет, який лежить у нього в кишені… Й про ту місію, яку він колись обіцяв виконати.

***
- Та що ви кажете! – Пан Пришелепкувач відверто засміявся, і чай з його другого рота трохи вилився на блакитний халат.
- Так, мій друже, саме так. – Єфграфов посміхнувся Пришелепкувачу у відповідь. Посмішка Теміні виглядала якось дивно, наче на цьому обличчі вона могла бути викликана лише втамованим відчуттям помсти. – Я йому: «Йди за мною, друже, там тебе чекає щось краще… Щось більше!». І цей дурник повівся, уявляєте?
Пан знову зайшовся гомеричним сміхом. Прінтєр, який спав поряд вже біля двох годин, перегорнувся на інший бік, і піджав під себе тоненькі довгі ніжки.
Розмова цих двох продовжувалась рівно чотири години, сімнадцять хвилин, і шість секунд. За цей час Темінь Єфграфов розповів Пришелепкувачу найцікавіші випадки із своїх останніх… подорожей. Виявилось, доречи, що він прийшов сюди зовсім не для того, щоб забрати Панову Душу, ні. Скоріше для того, щоб укласти із ним щось типу угоди, яка стосувалася б Блакитного Світу (принаймні так називав його Єфграфов. Пан й досі не вірив, що існують ще якісь інші світи, тому уперто не давав назву своєму).
- Ну то що, мій любий друже?