Більше не було нічого: ані порожніх будинків, ані стовпів, котрі ріжуть небо, ані зруйнованої світанком темряви. Він, двадцятирічний юнак з бездонними блакитними очима та понурим поглядом, сидів на старій, поморщеній корою гілці розлогої яблуні та гойдав ногами вічність. Лесь, так його звали. Просто Лесь.
Рожевий та багряний кольори вже встигли замазати собою зорі, але останні настільки не хотіли зникати, що все одно просвічувалися крізь червоні відтінки неба. І тепер усе місто огорнуло коралове сяйво. Хлопець зітхнув з полегшенням, але все ж залишався сумним та непорушним. Темна постать, худа, змучена, непомітно наблизилася до яблуні та сперлася на неї.
– Це все боляче, – беззвучно мовила.
– Я знаю, люба, знаю.
У вікно, крізь маленьку шпаринку між шторами, тонко проникав сонячний промінчик. Він потягнувся до обличчя Леся та прибрав з нього набік пишне пасмо кучерявого волосся. На вулиці було яскраво та сонячно. Погода стояла така, яка буває лише раз на рік. Знаєте, коли після першої весняної зливи сонце пече вже по-літньому і тоді забуваєш про те, наскільки жаданими ще добу тому були сонячні пестощі, маючи одне лише бажання: заховати цей клубок жовтогарячих ниток до глибокої кишені хмар.
Але ні, Лесь прокинувся не від цього блаженного тепла. Для нього це був звичайний ранок. О, як би йому хотілося хоча б раз у цьому році прокинутися по-іншому... Крик молодшого брата Славка настільки напружував барабанні перетинки, що юнак не міг більше валятися в ліжку: йому миттю треба було спинити це. Лесь потягнувся та швидко покрокував туди, звідки лунали пронизливі нестерпні звуки.
Зайшовши до кімнати брата, хлопець побачив там дорослого чоловіка років 35-40. Той стояв біля дзеркала та схвильовано, навіть злякано та якось моторошно дивився на юнака. Останній завмер на місці, спостерігаючи за незнайомим чоловіком.
– Хто Ви? – відразливо запитав він (чоловік був в одних трусах) та про всяк випадок швидко стягнув зі стола металевого гребінця.
Коли той почав відповідати, Лесь поблід і від здивування витріщив очі, які вже встигли налитися слізьми: людина біля дзеркала розмовляла голосом десятирічного Славка.
– Що зі мною? Лесе, скажи! – тремтячим голосом промовляв хлопчик у тілі чоловіка.
Він обережно оглядав своє відображення, торкав легкі зморшки та ранкову порцію щетини.
– Що зі мною? – повторював чоловік все голосніше й голосніше.
А Лесь стояв, онімівши від побаченого, та тяжко прихилявся лобом до холодних дверей, важко дихаючи.
– Чому ж ти мовчиш? – не замовкав викрадач Славкового голосу.
Лесь повільно сповз на підлогу й ледь-ледь прошепотів:
– Але ж... ти помер минулої весни...
Коли розбиваються мрії, залишаються лише нікчемні, дрібні її відламки: душевна порожнеча, розчарування, затоптані в багнюці фрагменти життя. І це щастя, якщо «не опускаються руки»! Але коли закінчується життя, перед нами немає ніякого вибору... А десь далеко-далеко, настільки, що звичайна людина й уявити не може, на убогому горищі, насиченому мрякою та затягнутому павутиною, на трьох маленьких дерев’яних стільчиках сидять сестри, старі, брудні, страхітливі жінки. Перша, Клото, пряде нитку людського життя, друга, Лахесіс, визначає жереб; а третя, Атропос, найжахливіша та найбридкіша від усіх, обрізає життєву нитку. Одну обрізала, іншу і ще... Життя ніколи не складеться так, як би нам хотілося. Ніколи...
... Сиділи на ліжку, втупившись у підлогу. Тиша поїдала стіни, стіни влаштовували павутину по-зручніше в своїх кутках, а павутина ловила дрібних комах, котрі намагалися порушити цей тривожний спокій.
– А знаєш, Лесе, мені майже не страшно. Мабуть, це просто сон. Такого ж не буває в дійсності, правда?
– Я... я не знаю, – розгублено відповів Лесь.
– Лесику, не хвилюйся ти так, – чоловік з таким рідним дитячим голосом прихилився до юнака, – все буде добре.
Лесь мовчав, скрививши своє обличчя настільки, що здавалося, ось-ось він страшенно розплачеться, але такого не відбувалося. Хлопець узяв долоню чоловіка та міцно стиснув її в своїй.
– Це ти, справді ти, – мовив Лесь.
Обоє обнялися й замовкли. Все розчинилося в тиші, і навіть сонячне проміння. Німо плакали. Це все важко.
Сонце. Сьогодні, мабуть, воно здавалося найніжнішим та найтеплішим з усіх днів. Це був перший цьогорічний ранок, коли Лесь прокинувся не від братового крику, а тому, що справді виспався. Тепер він радо приймав усю ту лагідність, що дарувало йому сонце, вдоволено посміхався та думав не вставати з ліжка ще з годину. Хлопець уже забув учорашню пригоду, що тепер стала для нього просто сном, страшним і безглуздим. Але це миттєво розвіялося, коли до кімнати увійшов той самий чоловік. Лесь неочікувано для самого себе скрикнув. Тривога знову залоскотала його нерви та почала бити по серцю якомога сильніше. Буквально за одну ніч у чоловіка, що заволодів Славком, повністю посивіло волосся та виросла невеличка борідка. Зморщок на обличчі, шиї та руках побільшало, а очі стали геть сумними.
– Лесе, я не спав усю ніч, – спокійно мовив Славко. – Я думав і, здається, зрозумів, чому знову повернувся додому. Боженька покарав мене, – продовжував чоловік, – за те, що я колись украв у нашого сусіда Сергія машинку, а потім ще й не зізнався, коли той плакав.
– Здуріти можна, – подумав Лесь, – він мислить, як 10-річний хлопчик.
Очі юнака налилися сльозами, він відчував, як гаряча кров обпікає серце, руки починають труситися, а язик німіє. Та все ж, не зважаючи на все, Лесь зміг набратися сили, щоб мовити:
– Як ти не можеш зрозуміти: Господь відправив тебе назад для виконання якоїсь дуже важливої місії. Ти надто мало прожив для того, щоб зробити дійсно щось величне й варте пошани.
Щось закололо в серці, а потім ніби взагалі завмерло.
– Лесе, я жив, просто жив! Хіба могло коли-небудь мені прийти в голову, що кінець того щастя так близько! Я не встигнув нічого... – Славко розплакався. Це виглядало напрочуд дивно: чоловік плакав, неначе дитина. І сльози в нього були дитячі, чисті.
Лесь не говорив. Цей біль паралізував його, а Славко все продовжував розпалювати його більше.
– Ти навіть не уявляєш, як це страшно: я прокинувся чоловіком зрілого віку, з бородою, сивим волоссям та зморшками. Потім виявилося, що в травні буде рік від дня моєї смерті. І мама в лікарні... через мене. А може, Боженька просто вирішив, що я надто рано пішов з життя, як думаєш?
– А ти й справді ще зовсім дитина, – якась сила втамувала на секунди біль та дозволила знову говорити. – Думаєш, Він вирішував це майже рік? То чому ж тоді відправив у тілі чоловіка? Господь випробовує тебе. Я не знаю... Можливо, вчення Орфея були правильними.
– Ти про що, Лесе? – налякано мовив Славко.
– Після смерті, очистившись від гріхів, людина повертається на землю і вступає в нове тіло, щоб спокутувати гріхи попереднього життя.
Від цих слів Славко помарнів ще більше. Чоловік притиснувся до грудей юнака та голосно заридав. А Лесь тримався. Він подумав, що в божеволіє. Але ж усе було таким реальним й очевидним, таким справжнім, що хлопець не міг дозволити собі просто спостерігати за стражданнями брата, які змушували і його мучитися також, навіть якщо це все йому лише марилося.
– Славо, я хочу показати тобі одне місце, дуже важливе для мене.
Той дивний сад був заквітчаний якоюсь казковою пишністю, таємницею. Скрізь літали білі метелики та огортали дерева рожевими квітками. Ось він – омріяний спокій... Ні-ні, то були зовсім не метелики: шовкові пелюстки квіток азалії, сакури, спіреї та розмарину відривалися від гілок, підносилися перламутровою хвилею, а потім, злившись в один різнобарвний потік, стрімко падали на землю, напуваючись ранковою росою. Падав срібний дощ та зливався зі сльозами Леся, а Славко, зачарований цим видовищем, яке обрамлював божественний спів небесних вітрів, заплющив очі та тихо мріяв про щастя...
– Ось воно, – дзвінко мовив Лесь, – місце, яке я створив у своїй уяві.
– В уяві? – здивувався Славко. – Але ж це реальність.
Лесь підійшов до найбільшої, найстарішої яблуні та провів долонею по корі.
– Кожної ночі я бачив це місце. Воно лякало мене спочатку, але потім я зрозумів, що маю сили робити його ще чарівнішим. Розумієш: фантазував, як хотів, грався зі своєю дитячою уявою, а вона мені віддячувала ось такими дарами. Я мріяв про те, щоб сад став реальним, і однієї ночі, знову потрапивши туди, збагнув: він справжній.
– Але як? Як це могло трапитися?
– Гмм, я сам не повірив спочатку. Але... як бачиш, звичайна людина здатна на більше, ніж здається.Правду казав Генріх Гейне, що «кожна людина – це світ, який із нею народжується й помирає», мабуть, варто лише повірити.
– Це фантастичне місце! – із захопленням вигукнув чоловік.
Лесь потягнувся рукою до яблука, а зірвавши, підніс його до носа, заплющив очі та мовив:
– Знаєш, яблуко вважалося забороненим плодом Золотого Віку. Через нього за міфами посварилися богині, згоріла Троя; із раю були вигані Адам та Єва. Але для мене яблуко – початок чогось, щось особливе та чаруюче.
– Лесику, ти навіть не уявляєш, як я заздрю тобі. Ти встиг відкрити це в собі, в своїй уяві та вцілити в життя. А я... просто марно витрачав час.
– Сла... – юнак розплющив очі та замовк. Славко перетворився на згорбленого старигана з довгим сивим волоссям та бородою.
– Я знаю, знаю, – мовив дідусь та розплакався, – мене не повернути більше, правда? Тепер розумію: Господь відправив мене назад, щоб я зміг зрозуміти свою нікчемність та непотрібність. Назавжди розбите щастя...
– Ні, це неправда! – Лесь припав до Славка. – Ти... ти найпрекрасніший з усіх людей! Господь не міг так учинити з тобою! Я картаю себе за те, що ти помер, не можу дивитися на оці твої муки, це жахливо, божевілля якесь!
– Божевілля? Невже це тебе так дивує? Не знаю, я більше схиляюся до думки вченого Блеза Паскаля, що «люди божевільні, і це настільки загальне правило, що не бути божевільним – теж свого роду божевілля». То де ж божевілля? Воно скрізь. А сказати тобі, яке найбільше божевілля? Помирати дитиною. Знаєш: тепер я все згадав і, здається, подорослішав за цей час. Ти опиняєшся сам-самісінькій на широкій дорозі. Нікого немає поруч: ні мами, ні тата. Хочеться плакати, але не можеш... Блукаєш роками по тій дорозі, а вона все не закінчується. А буває, що дитина помирає ще ненародженою, так і не пізнавши життя, так, Лесе? Ти навіть не уявляєш, які це муки – стояти на дорозі, що веде у вічність. Усе просто виходить, правда? Скажи: як після моєї смерті, свого братика, ще зовсім дитини, ти міг таке вчинити?
– Досить! Припини! – юнак почав нервово вигукувати, а потім швидко та голосно дихати. Та раптом відчув, як хвиля спокою огорнула його, туман наплив на очі, а серце майже зупинилося. Або ж зупинилося...
... Більше не було нічого: ані порожніх будинків, ані стовпів, котрі ріжуть небо, ані зруйнованої світанком темряви. Лесь, двадцятирічний юнак з бездонними блакитними очима та понурим поглядом, сидів на старій, поморщеній корою гілці розлогої яблуні та гойдав ногами вічність.
Темна постать, худа, змучена, а з нею ще одна, маленька, зморщена, ніби квашене яблуко, непомітно наблизилася до дерева та сперлася на нього.
– Це все боляче, – беззвучно мовила.
– Тепер я знаю, наскільки.
– Ні, – тихо вимовив дідусь, – дізнаєшся, коли зустрінеш його на дорозі, що веде у вічність.
