Прогулянка вітром не закінчується там, де можливо. Вона набуде скінченності поза потребою, за дверима галасу.
  Якщо проковтнути світло, що палає на колесах шляху життя свого, то наступний вальс буде з тишею (головне не плутати: мовчання – це ще не тиша. То лише її передпокій). Буде танок на полі шахових стосунків між тим що в нас, і тим що в середині поза нас. Танець під місяцем, де бажання не спілкуються з думками, а чути лише кроки дій, під місяцем, темна сторона якого – то наші жахіття від страху життя, як і смерті.
  Прогулянка вітром не закінчується там, де можливо, бо ж і „можливо”, можливо, можливе лише за умови позбуття неможливого, що в свою чергу можливе за умови безперервної можливості.
Цінність блукання за вітром в безупинні можливості.
    Гадаєте це можливо?