(Це оповідання вже було надруковано в прозі)
Наші дні. Десь у паралельній реальності …, в одній з них…, зовсім поруч.
Звичайну спокійну літню ніч над містечком розірвало затяжне завивання сирени. Ветеранам саме в цей час снились жахи про нічний наліт та бомбардування німецької авіації.
– Війна!!! – закричав дід крізь сон у сусідній кімнаті. Від того крику я прокинувся і піднявся в ліжку. Не зовсім розуміючи, що сталось, однак, я відчував, як бридко прилипла моя майка до спітнілого тіла.
Через це я ненавидів спекотні літні ночі. Якусь мить я сидів на краю ліжка, прислухаючись: дід вже не кричав – мабуть прокинувся від власного крику. Десь скаженою псюкою вила сирена. Взувши капці, я увімкнув світло і у полинялих «сімейках» та пожовтілій майці пошкандибав на кухню.
На кухні, як завжди о цій годині, порались таргани. Я увімкнув світло. Наполохані, жирні тварюки кинулись у різні боки, поблискуючи своїми полірованими тільцями. Вони були усюди – на меблях, підлозі, стелі і враз – зникли, порозбігались по закутках.
На годиннику було 02.47. Я взяв сірники і цигарку та вийшов на балкон. Тут трохи краще – повітря свіжіше. Запалюю цигарку і дивлюсь на місто. Де-не-де прокинулись вікна, мабуть від сирени, а може у них також є ветерани. Однак більшість все одно непробудно спала. Десь, над центром міста, піднімався блідий ореол від нічних ліхтарів, реклам, а може цигарок чи фар автомобілів…
Сирена, однак, не замовкала. До ранку ще дві години, отож хай там як, а спати лягати все одно доведеться.
Докуривши, я кинув бичок з балкону, поглядом проводжаючи його красивий останній політ. Забравши сірники, я зібрався було йти в кімнату, як раптом почув інший звук, що невпинно наростав. Це було пронизливе свистіння стрімко падаючого тіла. Воно і примусило мене залишитись і поглянути в небо. За мить я побачив, як невідома зірка падала все нижче і все швидше, прямісінько у той самий ореол світла над центром міста…
Свист, що вже не просто дратував а оглушував, раптово закінчився, разом із блискавичним падінням небесного тіла. Навіть сирена змовкла, – усе затихло в одну мить. Сумніваючись в реальності пережитого, я встиг лише подумати з надією, що все це сон, як раптом відчув, що будинок під ногами поступово почав гойдатись, все сильніше і сильніше. Я поглянув уперед понад дахами багатоповерхівок і завмер – біла хвиля поглинала їх з неймовірною швидкістю, наближаючись до мене. Стало видно як удень. Занурюючись у спекотне світло, я лише відчув, що на мить завис у просторі і так само раптово, підхоплений вітром, немов пір’їна, понісся кудись далеко назад… униз чи вгору. Око вже не сприймало світла, а тіло простору, мозок вже не відчував тіла, а поступово й себе самого. Я розчинявся…
Через 30 днів…
Якби залишилась хоч одна радіостанція на планеті, то вона передала б, що «хтось» «випадково» натиснув на «червону кнопочку», одночасно в кількох секретних військових базах світу. А якби в живих залишився хоч один генерал чи президент, то він обов’язково назначив би винуватого, щиро співчуваючи в ефір. Однак зараз це вже не мало жодного значення…
Надворі тихо, зовсім-зовсім. Блідий день. Де-не-де між руїн багатоповерхівок підіймався тихенько димок. Точніше, багатоповерхівок вже не було, а були тільки величезні обвуглені чорно-сірі гори поламаних бетонних плит, битого скла та пошматованих авто. Навколо у брудній коричневій воді плавало сміття. Сморід стояв неймовірний…
Тишу порушили звуки падаючого каміння та скрегіт заліза. Вони наближались… Було чути лиш скрегіт їхніх щелеп та звуки потрощеної цегли та бетону під їхніми гострими кінцівками. Незважаючи на велетенські розміри, вони переміщувались з неймовірною швидкістю, вправно перебираючи своїми величезними ногами. На горизонті з’являються два здоровенні, як танк, таргани. Їхні панцирі поблискують мідним світлом навкруг, страшні щелепи безперервно рухаються, видаючи сильний глухий скрегіт, а вуса довжелезними гострими антенами обмацують усе довкола.
Раптом одна з тварюк видала пронизливе пищання і заходилась розгрібати руїни одного з будинків, з легкістю розкидаючи у різні боки величезні шматки залізобетону, та розриваючи дріт, що траплявся на її шляху. На поклик монстра прибігли «дещо менші» «тарганчики», розміром із джип кожен. Нарешті старший вигріб з-під уламків два спотворені людські тіла. Всі дружньо заходились їх роздирати та ритмічно перетирати на своїх щелепах, похрустуючи…
Життя продовжується!
