(Намагався створити щось абсурдне і висміяти що-небудь. Наскільки це вдалось, дивіться самі )

Сторінка зі щоденника

(Розбираю свої речі студентських років, порпаюся у запиленому картонному ящику)

Дістаю сірий блокнот, відкриваю. Це ж мій щоденник! Дивно, не пам’ятаю, щоб я його вів! Швиденько перебираю сторінки – нічого цікавого… Десь посередині відкриваю… і бачу незнайомий почерк.
Хм, я давав комусь читати свій щоденник??
Цікаво, що тут пишуть?

Читаю:
«… Сонячний день. Сьогодні прокинувся з якимось дивним передчуттям щастя, щось приємне має статись зі мною. Може сьогодні пощастить і я зустріну ЇЇ. Мою єдину, мою долю! Від щастя серце так і проситься з грудей…

… Снаряди розриваються десь зовсім поруч. Але вони мене не бачать. Я фартовий , я доповзу, бо маю ще зустріти ЇЇ. У мене каска-невидимка… Повзу далі…
– Бух!!! – десь поруч, але це звертались не до мене... Піском присипало чоботи…
Трохи піднявши голову, повзу далі… Клятий танк! Якщо він дійде до нашої бази, то бій можна вважати програним…
– Та-та-та! – там десь командир відволікає увагу, видає соло на автоматі. Кожна куля міряє час і простір, прошиваючи грубою ниткою…
Повзу далі. Треба встигнути до гранатомета вбитого товариша раніше, ніж той клятий танк, інакше – кінець! Часу і набоїв все менше. Крові у рані командира також лишилось небагато… Треба встигнути…
Автомат командира мовчить – скінчились ноти і набої. Натомість гуркіт того клятого танка чути все голосніше…

До прошитого кулями тіла товариша залишилось кілька метрів…
Замість голови у нього – величезна квітка червоного маку, що розкидала довкола свої червоні пелюстки. Вони проросли мокрим піском.
Від того цвітіння каска відлетіла кудись дуже далеко…
(Як поетично…От би мені так… )
Гуркіт танка чути все ближче…
Вихід на фінішну пряму: підповзаю, до тіла, кладу гранатомет на плече, сідаю на коліно, приціл… Постріл!!!...
Зі спини в мене вилетів величезний шмат м’яса… Падаю, дивлюсь на яскраве, як лампочка, сонце. Очі зовсім не сліпить.
Прислухаюсь до себе – серце зовсім не чути, мабуть воно все ж таки вистрибнуло від щастя, тільки через спину, а не груди.
Це була Вона – куля. Їй пощастило більше, ніж ракеті з мого гранатомету, бо вона зустріла мене, а я – її. Даремно я не вірив тій циганці у червоній хустині, там, на вокзалі. Дивлячись у її чорні очі, я не знав, що знайду свою суджену на полі бою…
От і не вір у долю! Мене колись народили і прибрали для цієї зустрічі, а її колись відлили, виточили й зарядили спеціально для мене! Ми створені одне для одного, це – любов!... Любов до гробу … Лежимо удвох і дивимось на сонце…
Але раптом земля здригнулась і Нас накрила тінь.
Цей клятий танк забрав останнє, що я мав – сонце! Гусениці закрили повіки…

Танк переїхав голову, лишивши після себе ще одну макову квітку…
Два червоні маки на розжареному жовтому піску – квіти на весіллі солдата і одинокої кулі, що зашила час і простір своїм мовчанням прямісінько у відкриту рану…»

Блін! Що за «писульки»?? Хто це написав? Якийсь ветеран? Чи цей «безбашений солдат»? У будь-якому випадку автор цих красивих рядків – великий брехун. Як же він без голови писав??... А може це його дух прилітав? І що я йому зробив? …

Ні це не мій почерк! Я не міг цього написати!
Ба, я навіть «відкосив» від армії. Правда, довелося головою розбити дзеркало і відірвати дверцята шафи у кабінеті лікаря «попу-аса», тобто проктолога, у воєнкоматі. А іншому лікарю накричати у вухо, наплювати у горло і начхати в носа … Так що із «попуасом» я повівся навіть дуже гуманно …

Хто ж міг написати в моєму щоденнику, та ще й без мого дозволу?! Чи я кому-небудь давав його читати? Ох ці дурні сумніви і ще дурніші запитання! Від них починає боліти голова. Простіше вирвати цю сторінку і викинути…

(Видираю листок із блокнота… і вже майже викинув у сміття, але…)

А що коли листок перевернути догори дриґом?...
Ооо! Зовсім інша справа! Інший почерк!

Читаю:

«Жизнь покинула меня.
Ты не мой, я не твоя.
Губы шелестом печали
На прощанье отвечали

Поцелуями во тьму.
Душу дашь – я не возьму.

Не согреть мороз ресниц,
Глаз уставших из глазниц
Без вороны не достать.
Жизнь за жизнь не обменять…

А когда-то, помнишь? Обещал.
Вечно ждать, любить. Соврал,
Разорвал, разбрызгал счастье,
Распилил! Тепер ненастье

Битого стекла
К венам. Вжик! – и потекла
Вместе с болью и водой,
С ванной комнаты долой.

Меня смоют, и по трубам
От тебя, поближе к трупам.
Может быть еще прочтешь
Зеркала помад. Переживешь…»

Хм,… дівчинка, що хоче померти через нещасливе кохання?! А може вже померла?... Але ж у ванні не так уже й зручно писати. Вона нічим не краща за того «макового солдата»!...
От дурна! Можна ж знайти ще десяток таких і навіть кращих! Але ж ні! Потрібен саме цей – без мазохізму ніяк! А може він гей?! Що тоді робити?...

Блін! Якась фігня! Читаю «писульки» якихось незнайомих мені мерців. Обидва нещасні! Обидва великі брехуни!

А що, якби їх поміняти місцями? Вона все одно не хотіла жити! Їй байдуже як померти і де лежати, до того ж у неї не вийшло з тим … геєм. Замість того, щоб стікати кров’ю у ванні, вона могла б пречудово собі загоряти з кулею під сонечком і посміхатись «гусенично»! … А цей, «маковий солдафон»? Він так хотів жити, і зустріти ЇЇ! Але не вдалося. … А що, коли йому написано бути не з Нею, а з Ним? Все ж таки краще жити, хоч і з геєм, аніж померти, хоч і під сонцем, і з кулею… Вибір є завжди!...
Я заплутався!... Щось знову не так! Трохи сексменшинний обмін відбувся!
А чи погодились би ці псевдо мерці на подібний аферу?...

Голова вже обертом від цих дурних роздумів. Правду сказав класик, що думати шкідливо. Особливо про неіснуючих збочених мерців, що залишили свої записи у моєму щоденнику…

Щось сумно стало на душі, і в животі забулькало. Треба сходити в туалет!

(Зминаю видертий з блокноту папірець і зачиняю за собою двері)

Кінець!

Отредактировано blok-ivan (2008-06-21 07:48:40)