Останній дзвінок
Він:
Усе почалось з того самого дня, коли мене покинула моя дівчина Ярина. Власне, так було краще для нас обох. Я не зміг їй сказати потрібні слова у потрібний момент, вона ж не могла більше жити зі мною.
Усі мої думки були тільки про неї з моменту нашої першої зустрічі. Вона була тим самим сонечком, яке я так довго шукав; навіть ззовні дуже подібна до нього: завжди усміхнена, з хвилястим світлим волоссям, світлішим за сонячні промені і «з вогником в очах»…
Та мої надмірні почуття стали тим самим сонячним затемненням у наших стосунках. Кохаючи занадто сильно, я почав ревнувати її до кожного чоловіка, став підозрілим, прискіпливим до її поведінки і навіть одягу. Спочатку моя «надмірна увага» розважала її, і вона щиро сміялась з моїх дурощів, але з часом це почало її дратувати і вона … втомилась. Її очі говорили про це, вони втратили свій «вогник». Ми ще жили разом якийсь час, але щира усмішка покинула її світле личко, і було зрозуміло, що «так, як раніше» більше не буде. Не в змозі налагодити наші стосунки, втрачаючи надію на краще, я почав заходити у бар після роботи. Ярина цього не схвалювала…Від алкоголю мені ставало трохи легше, але вдома я все одно не міг знайти спільну мову з Нею…
І от одного вечора повертаючись з бару, я зайшов у квартиру і не застав її вдома. Розбуваючись, я помітив, що її взуття зникло. У спальні, у шафі не було її речей… Вона пішла від мене. Навіть записку не лишила. Проте навіщо щось писати, якщо ти вже прийняв рішення…
Я став дуже переживати та нервувати, на роботі почалися проблеми та конфлікти з колегами. Власна самооцінка дуже потребує уваги з боку близьких людей. Втративши підтримку коханої людини, я почав втрачати віру у самого себе. Я їй не дзвонив, вона мені теж. Вона заслуговує на когось кращого, ніж я. Через мій неохайно-неголений зовнішній вигляд і низьку продуктивність на роботі, у мене почались суперечки з керівництвом. Мене звільнили з роботи. Вихід я знайшов у чарці…
– Шановний, прокиньтесь! – почув я крізь сон. Відкривши очі, я поглянув на хлопчину, що трусив мене за плече. Не зовсім розуміючи, де я знаходжуся, я озирнувся. Голосно гупала якась музика, незнайомі люди випивали за столиками й про щось розмовляли. У напівтемряві бару синім туманом стояв сигаретний дим.
– Шановний! Або замовляйте що-небудь, або звільніть столик! Люди чекають! – підганяв офіціант.
У лівій кишені свого плаща я намацав гроші, не рахуючи, кинув жменю скручених папірців прямо на стіл. Доки хлопець збирав і рахував гроші, я оглянув свій столик: два порожні келихи з-під пива, дві чарки, дві порожні пляшки горілки – я не міг стільки випити один, напевно ще когось пригощав.
Мій здогад підтримав стілець, що стояв боком з іншого кінця столу.
– Тут достатньо! – кинув мені хлопчина, ховаючи гроші у кишеню, і заходився прибирати зі столу.
Я піднявся над синім туманом і почав продиратись крізь юрбу і гуркіт музики на вихід.
Надворі була світла місячна ніч. Було світло й тепло, однак важко дихати. Мабуть через дощ, що недавно пройшов, і тепер лиш витав у повітрі теплою хмарою… Транспорт вже не ходив, асфальт під ногами хитався. Відчуваючи сильну втому, я побрів додому.
Звернувши на свою вулицю, я побрів дворами навпростець, але ноги мене вже не тримали, і я присів на першу ж лавку яку тільки побачив, щоб перепочити. Озирнувся: переді мною був дитячий майданчик, позаду – багатоповерхівка, поруч – таксофон та урна.
Це ж треба було так насмоктатись! Хміль поволі слабшав і думки поступово набирали потрібної траєкторії. І навіщо було стільки пити? Я поглянув на величезний повний місяць на синьому небесному тлі… Через неї?! Яка дурниця! Якусь мить сміявся з себе, однак мій сміх захлинувся, і я почав плакати, обхопивши голову обома руками і жаліючи себе. Гаряча хвиля відчаю переповнила мене… Схлипуючи, я почав шукати цигарки в кишенях свого плаща. Ліва була порожня, у правій моя рука намацала сірники, пачку цигарок і ще щось.
Я закурив і почав розглядати знайдений у кишені предмет. Хм, це був пістолет. Маленький але такий важкий! Перевірив обойму – повна, кулі справжні. Перезарядив, випробовуючи силу пружини – механізм дзвінко клацнув. Покурюючи, я поклав зброю на відкриту долоню і на якусь мить замилувався: сталь відливала холодним блакитно-сірим блиском на місячному сяйві.
Добре було б пригадати, як він у мене опинився… Так, пригадую. Я познайомився з тим бороданем біля стійки бару. Ми обидва пили пиво і він щось мене запитав, поступово ми розговорились. Потім ми вирішили замовити собі окремий столик і взяти ще випивки. Він запропонував мені зброю за зовсім невисокою ціною, заохочуючи і переконуючи, що це корисна і необхідна у повсякденному житті річ. Звісно я не вірив цьому незнайомцю, але чимось він мене підкупив, і мабуть-таки вмовив мене придбати, оскільки пістолет тепер був у мене.
Дивно, раніше я думав, що зброю не так вже й просто дістати. Проте, якщо дуже треба, то знайти можна все що завгодно. Я сховав його у кишеню, поглянув на місяць.
Треба було щось змінювати, так далі жити неможливо. Однак що і як?! Може їй подзвонити? Я глянув на годинник : 01.05. Вже дуже пізно, занадто пізно. У неї, напевно, вже хтось є… Нічого вже не виправити. Ніколи вже так не буде, як було раніше.! Ніколи!!!
Настав час покласти всьому цьому край!
Я піднявся, знайшов у кишені телефонну картку і пішов до таксофону. Пістолет відтягував праву кишеню мого плаща. Піднявши трубку і дочекавшись гудка, я почав набирати ЇЇ цифри по пам’яті. Виклик ішов довго. Я обперся чолом об щиток таксофону…
Нарешті вона взяла слухавку.
– Алло, – почувся її сонний голос.
Я вдихнув повітря і знову відчув запах її волосся. Від нього мені хотілося плакати, згадав її ніжно рожеві вуста і тендітну білу шкіру… Однак все було вирішено!
– Привіт! – мій голос похитнувся на другому складі, але я твердо продовжував, – Я хотів тобі сказати, що ти – найкраще, що коли-небудь було у моєму житті.
Мить мовчання, під час якої я дістав зброю з кишені.
– Я люблю тебе! – рука приставила дуло до скроні.
– Пробач мені! – механізм дзвінко клацнув, звільняючи гільзу, і куля вилетіла з іншої скроні, багряним фонтаном забризкавши синій щиток таксофону. Одночасно слухавка повісилась на своєму ж дроті, а пістолет відскочив від голови, і разом з м’якою, але вже мертвою важкою долонею упав на асфальт поруч із гільзою, яка все ще глухо дзвеніла. Освітлений місячним сяйвом, тоненький димок піднімався з дула прямісінько у трубку телефону, в дірочки мікрофона. Густа темно бордова маса повільно стікала по телефону і капала на слухавку, яка вже гула сумним довгим зумером…
Вона:
Нарешті вдома! Поклавши ключі та сумочку на трюмо, я зняла плащ, на якому ще бриніли краплі дощу. Разом із взуттям на підборах я зняла втому моїх ніг, але натомість взула біль своїх м’якеньких капців. Поглянула в дзеркало, поправила зачіску і посміхнулась сама собі стомленою посмішкою. Забравши сумку і вимкнувши світло, пішла у спальню.
Сівши у крісло за стіл і увімкнувши лампу, я дістала з сумки папку з паперами. Робочий день збирався плавно перейти в робочий вечір. Але тільки після вечері!
Розкладаючи документи на столі, я ненароком зачепила маленьке фото в рамці, що тихенько стояло біля старенького дискового телефону. Я зупинила свій погляд на фото і в моїй голові спогади почали збиратись у зграї. Я розслабилась. Саме в цю мить я повністю відчула усю втому мого тіла, що до цього десь ховалась, це, мабуть, спогади її принесли на хвості. На знімку Ми були удвох, іще близькі. Був сонячний день, я сміялась від його жартів, а він, обнімаючи, міцно тримав мене і посміхався. В очах обох світилось щастя. Найкраще фото в світі! Здавалось, воно було живим, як ікона…
Та що це зі мною? Зараз не час розкисати, бо треба ще опрацювати ці папери до завтрашнього дня. Я заховала рамку в шухляду, щоб не відволікала. Задумалась…
І навіщо я досі зберігаю це фото? Від Андрія вже півроку нема звістки. Напевно він знайшов іншу і давно вже забув про мене.
Вимкнувши світло, я пішла на кухню…
Мабуть на годиннику було вже далеко за північ, коли пролунав той телефонний дзвінок. Крізь сон я почула його і не могла повірити, що якийсь дурень дзвонить мені у такий пізній час… Телефон розривався. Я прокинулась остаточно і підійшла до нього, очікуючи почути п’яний голос котроїсь з подружок, яка у веселій кампанії згадала про мене і вирішила пожартувати.
–Алло, – я ледве упізнала свій голос – він ще спав.
– Привіт! – почулось на іншому кінці дроту.
Голос був мені дуже знайомий, навіть близький, але я не могла ніяк пригадати його власника. І лише відчувши запах Його одеколону, в голові блискавкою вдарило: «Андрій!!!» Сон наче рукою зняло, але я не могла вимовити жодного слова. Як довго я чекала і бажала цієї миті! Все моє єство наче прокинулось від довгого мертвого сну, тіло перейшло у стан готовності, немов прийнявши таємний пароль «Привіт!», відомий тільки Йому одному. Він говорив найдорожчі слова у світі, які через слухавку влучали прямісінько у моє розкрите серце. Я була на межі…
Я так хотіла… і готова була сказати йому: «Я тебе теж!»…
Та він раптом кинув трубку!...
Покидьок!!! П’яний, він, мабуть, познущався наді мною!
Сльози бризнули з очей. Я пожбурила кляту слухавку в телефона, який ображено дзенькнув, і розридалась. За що мені це?! Сльози текли рікою. Серце розривалось від болю…
По кімнаті витав ледь відчутний запах Його одеколону та спаленого пороху.
