86
                                         Мої кроки ведуть мене.
                                         Шлях лежить за мною.
                                         Я вбиваю його.
                                         Хіба є щось безкарніше?

Продовжуючи себе, створюємо "Щось Подібне", що могло б підкорятися і засвідчувати нас, як гідних для створення. Та чи буде це подовження нас, як тих, якими були? Чи це буде наша безсоромна тінь, чи щось недомріяне, чи просто забуті сліди колишніх кроків? "Створюючи" нащадка, створюємо, перш за все, себе у невикористаній формі. Та чи в кожному жевріє відповідальність за самих себе, як початкового матеріалу? Чи кожен має ліцензію на створення чи дозвіл на псування початого виробу?
          
                       *        *       *
Блакить ранкового неба огортала ще спляче місто. Ця непорушна, шовкова прозорість звільняла від думок. Лише спокій. Кожен випадковий рух ніби розрізав дійсність. Лише спокій.
Раптом, зраджуючи "сон міста", тишу зруйнував гул авомобіля: знову поливають вулицю (прагнення хоч якось захиститися – єдине, що не зникає у тварин). За вологим зрадником спостерігала пара пустих, безнадійних очей – жіноча постать у вікні, що, можливо, єдина зустрічала ранок з порога. Поступово автомобіль зник у лабіринті вулиць, погляд знову поринув у небесну прірву. На будинку навпроти, у мереживі жовтої стрічки, що якимось дивом опинилась на антені, висів мертвий білий голуб, що ще вчора ввечері заплутався у цьому безладді. Його крила були розкриті, немов у проханні обійм, в очах розчинилося небо – ще одна жертва людської байдужості.
Я лиш тінь, лише байдужа порошинка цього безтямного світу. Хіба мені так багато треба? Щіпку задоволених потреб та трохи спокою.  Хіба це багато? Я сама карбую свій хрест, що маю дотягти до байдужого, безжального вогнища вічності. Чому ж зараз переді мною з'являється це нахабне, паскудне, радіаційне вогнище? За що? За що цей світ зненавидів мене і забирає те, що я ще не мала, але, що належить по праву мені? Чому? Хіба я не гідна?
Будь ти проклятий, світе! Я ненавиджу тебе, тебе і твої кляті примхи! Я ненавиджу…
Жіноча постать у вікні зникла. Пора.
Чоловік допомагав з речами, дружина одягалась. Сьогодні важкий день: вже сімнадцять з половиною тижнів вона виношувала під серцем маленьку істоту, імбріонального виродка, і сьогодні вона має стати особистим катом. Операція мала відбутися зранку – в останні дні багато охочих, розписана кожна година лікаря.
Шлях у лікарню був, немов на Голгофу. Кожен мовчав: чоловік сконцентровано вів автомобіль, дружина, бліда та спорожніла, скляно розглядала маленьку тряпчану ляльку, яку міцно тримала в руках.  Вона й сама не знала, чому купила її, адже до народження дитини було ще довго, та лялька чимось її привабила. Коли приїхали до лікарні, чоловік лише злегка поцілував дружину – слова ніби втратили своє значення. Пора.
В очах лікаря звивалась втома та напруга. У темряві потай він проклинав свою роботу та цей світ: він благав спокою.
- Надіє, ви впевнені, що хочете цього? – Пауза. Погляд з ненависним усвідомленням. – Дурень! Про що я питаю? Звісно, ви не хочете. Та хіба у вас є  вибір? Вибачте. Ви вже сорок шоста за останні три дні – я втомився вбивати. Я намагаюся думками повернутися у минулий, звичний час, без цієї клятої аварії, але кожне ненароджене "немовля" приковує мене до цієї проклятої реальності. Вони  тягнуть мене у пекло. Я так втомився… - Лікар провів долонями по обличчю, ніби стираючи з нього бридкий бруд. – Що ж, готуйтеся: незабаром почнемо.
Біла операційна стеля змертвілим небом навісала над присутніми. Кожен стояв біля прірви гріха, проте, заплющував очі. Хотілося кричати на все горло, втекти звідсіля. Але для чого? Куди? Хіба це допоможе?
Зараз. Зараз все скінчиться так і не почавшись. Я втрачаю частину себе, і ця рана буде моїм пекельним вироком часу. Чому зараз?
Все, вже не змінити нічого, годі. Прощай, дитя моє. Прощай та вибач. Як я ненавиджу це все!..
Реалії життя виконували свою креацію: лікар підкорявся своїй клятві, асистенти боролися з нудотою та думками нарікали на життя. Інструмент шматував ембріональну плоть, шматки якої вже звичними рухами викидалися на смітник дійсності. Для медичного персоналу все йшло до нестерпності знайомим шляхом, тільки зблідніла "мати" катувалася у неживому сні. Невдовзі це скінчиться, чекай.
Після операції Надію чекав день байдужості до оточуючого, відсутності апетиту та неминаючої ненависті до світу і себе, ніч кошмарів та усвідомлень цієї паскудної дійсності. Все, це все для неї, це прикраси на її викарбуваному життєвими випробуваннями хресті. Що ж, доволі непогано виглядають, хоча не вистачає осліпляючого блиску, а так, добре.
Вдома дружина майже не розмовляла з чоловіком, який намагався відволікти її від втрати, але потім просто дав їй час усвідомлення та вибору. Кожну ніч Надію катували жахи: вона колише на руках загорнене немовля, але коли розгортає пелюшки, то в них – розшматоване тільце, маленьке оченятко впивається отруйним поглядом, одірвані вуста благають пригорнення, а ще це маленьке рученятко, що тягнеться з переломаного плеча, воно намагається дотягтися до обличчя, а потім перетворюється на потворний пазур, який впивається у груди. А потім – реальність, така ж болюча та нестерпна, проте вона дякує за прокинення.
Так йшло життя, а розом з ним і час. Він дефрагментував пам'ять та відштовхував найболючіше у глухі закутки. Йшов час впевнено та рішуче, не оглядаючись. Діти Надію перестали цікавити. Навіть при натяку чоловіка про нову дитину, у неї починалася істерика. Вона поглиналася у роботу та новини, намагаючись заглушити інстинкт та пережите. Кошмари потроху відступили. Життя ставало майже звичним, лише шматки невідірваного, забутого целофану, та жарти "порожніх" співробітників, на зразок :"Ну що, стронцій на зубах не хрустить?" призводили до пригадування та усвідомлення пережитої аварії.
У такому струмку існування промайнуло шість років подружнього життя. Все наче стандартно: чоловік піклується про устрій, дружина – про існування цього устрою. Тільки погляд дружини вже давно не такий прихильний та ніжний.
Людина вижила завдяки праці, та й людиною стала завдяки тій же праці, праця – частина людини. Проте людина полюбила уникати цієї частини себе, ховатися від неї. Вона створила вихідні, свята, відпустки. Привід? Байдуже, аби був хоч натяк на нього. 1 травня. Ранок.
По обличчю Надії промайнуло щось ніжне, ненаважливе, легке. Дотик. Її очі розплющились, звільнивши сон, і наповнились постаттю дитини, що стояла біля ліжка. Здивування у нервових обладунках промчалося по прерії уяви.
- Доброго ранку, – слова злетіли пошепки, проте досить дзвінко.
- Хто ти? Як ти сюди потрапила?
- Я? Я завжди була з тобою. Хіба ти не впізнаєш мене? Мамо.
Це "мамо" ніби лезом розпороло давно загоювані душевні рани. Думки ніби стали прозорими. У голові лише "мамо".
- У мене немає дітей. Не жартуй зі мною так, дівчинко. Краще скажи, як ти сюди потрапила, і хто тобі наказав говорити мені такі дурниці! – Рука сковзнула по обличчю, легкий біль в голові запаморочив картинку.
- Але ж це я – твоя донечка. Твоя!
- Ні! – очі спалахнули пеклом.
- Мамо, ні… - обличчя понівичилось образою, очі змокріли, потекли дрібні сльози. В руці у дівчинки була та сама лялька, яку Надія купила ще до аборту ( вона вже й не пам'ятала, куди закинула її, а, може, й викинула).
Очі Надії вловили ляльку. Вона зблідла і відсунулась на ліжку.
- Ні! Цього не може бути! Це неможливо! Ні! – долоні закрили давно втомлене обличчя. Крик збудив чоловіка.
- Що з тобою, люба? Що трапилось? – обійми
- Вона прийшла за мною, вона прийшла. Ні! Я не хочу! Скажи їй, щоб вона забиралася… Цього не може бути, не може… - Сльози зборювали слова, мозок тьмянів.
- Хто "вона", люба? Хто? Тут нікого немає. Тобі наснилося. Нічого, я поруч. Все буде добре. Добре…
Сонячне світло захоплювало квартиру. По кімнаті блукав легкий протяг. У ліжку лежало подружжя. І все.

Після цього ранку Надія погодилася на ще одну спробу народити: ще одне намагання заглушити минуле, віддатися невідомому та новому. Проте доля викарбувала на її хресті ще один візерунок: Надія була безплідна – втомлений лікар передав привіт у майбутнє. Це ще більше її пригнітило, вона стала ще замкнутішою, пасивнішою.
Померла Надія у віці вісімдесяти шести років. Чоловік помер незабаром, від інфаркту.

Початок осені. Сонце віддає останні запаси ще літнього тепла. Вітерець бавився у стомленій траві. На лавці, біля двох могил, сиділа дівчинка. В руках у неї була невелика тряпчана лялька.
- Доброго ранку, мамо…