Танок подруги життя
новела
Над землею кружляло пожовкле осіннє листя, піднесене у вітряному вальсі природи. Сонце дарувало своє тепло, проте його не вистачало, щоб скинути кожух. Хотілося тільки заплющити очі і насолодитися хвилинним спокоєм. Часу до початку залишалось мало, треба було набратися сил. Хотілося жити.
Спокій був зірваний дзвінким голосом дівчини, що на крилах веселощів кружляла по полю. Звідки вона? Як вона тут опинилась? Не можна. Війна. Її тонкий стан, повитий у лляну сорочку, продовжував кружляти, ніби в танку, по осінній землі. Здавалося, вона нічого не чула і не відчувала. За нею, на горизонті, вже почали виднітися танки і комахи зі зброєю.
- Тікай звідсіль, дурепо! Тут війна, а не вечорниці! – донеслося з окопу.
- Ти це до кого? Га? – лунав голос за плечима.
- До тієї дивної, що танцює на полі. Треба її забрати звідтіль. Гарна ж, дідько її б вхопив.
- Ти це про що? На полі нікого немає. Тільки вітер свище. Поспати тобі треба : очі вже не бачать світ. На ось, випий, - протягує трофейну фляжку з коньяком. - Зараз почнеться.
- Але ж як це? Он де вона, - вказує рукою.
- Припини. Досить дуріти, краще випий.
- А може, й справді мара, - робить ковток і віддає флягу. Потирає стомлені очі, намагаючись відігнати сон та байдужі думки.
Проте видіння не зникло – дівчина продовжувала танцювати, наближаючись до окопів. А  танки йшли ще  швидше.
Починався бій: перші вибухи залишали потворні шрами на долоні землі. У повітрі стояв грім вибухів та пострілів, запах крові пронизував мозок – дівчина кружляла у безумному танку.
- Вони не повинні пройти цей рубіж! Триматися до останнього!
- А де ж ми дінемося, зникнемо у часі, чи що? – в окопі пролунав нервовий сміх, думки продовжували осідати. - Але ж я бачу її. Ось вона, за якихось п'ятнадцять метрів від мене. Невже я їду з глузду? Яка вона гарна. Боже! Що ж вона собі дозволяє? Її ж зараз розірве на шматки! Чи вона вважає, що безсмертна? Бездумна дівка!
Залізні звірі продовжували полювання: передсмертні крики пронизували повітря, запах смаженого м'яса призводив до бунту нутра. Дівчина помітила солдата, що влучно забирав життя у своїх ворогів, вона вже не кружляла, а повільно наближалась до нього.
- Господи, це знову вона! Цього не може бути! Я їду з глузду, божеволію!
Дівчина підійшла до окопу, нахилилася до солдата, який тим часом, не відводячи очей від неї, підвівся на весь зріст, ставши чудовою мішенню, і подарувала йому довгий променевий поцілунок.
Коли солдат розплющив очі, дівчини вже не було. Красуня зникла, ніби і не з'являлась. Було тихо, хоча навколо йшов запеклий бій. Він нічого не відчував, він просто стояв і дивився на осіннє небо. Тіло було прошите стрічкою кульових ран, крізь які тікало життя.
По небесному морю відпливала зграя журавлів.