19.00. Вже темно. Пізньої осені дні коротшають, а вечори стають нестерпно довгими. Один у своїй квартирі я наливаю собі чай. Сьогодні був звичайний робочий день. Починався звичайний вечір. Густіша од чорного чаю тиша залила кімнату і почала нав’язливо гудіти від мерехтіння жовтої лампочки під стелею…
Цукор увесь розтанув, коли подзвонили у двері. Нікого не чекаючи, я, однак, не дуже здивувався і пішов відчиняти.
На порозі стояла Вона, у зеленій сукні, занадто гарній, і з чорними потьоками туші на щоках. Вона плакала.
Без зайвих церемоній Вона увійшла і обійняла мене, однак, як завжди. Я зачинив двері і обійняв її, притиснувши до себе. Тепер Вона плакала у мою сорочку гарячими сльозами. Я знав, за чим вона прийшла… Ми стояли у вітальні, тримаючись одне за одного, мовчки чекаючи, доки скінчаться сльози.
Нарешті я повів її на кухню, де ми сіли за стіл. Я налив їй чаю і почав слухати дуже сумну розповідь про те, як її новий хлопець сьогодні зрадив з якоюсь офіціанткою прямо у кафе, де вони відпочивали, та про те, який він негідник. Логічною кінцівкою цієї повчальної історії були непристойні побажання і далекі посилання на адресу зрадника. Спокійно вислухавши, я сказав, що він її не вартий і ще пожалкує про скоєне та пообіцяв, що усе буде добре.
Якусь мить ми мовчки сьорбали чай, вона час від часу шмигала носом. Сльози висохли, залишивши після себе на її обличчі чорні вертикальні лінії. Не щодня можна побачити таке видовище і я завжди любив милуватись нею, коли вона приходила такою … справжньою. Сам же я ніколи не наважувався причинити їй зло чи образити словом…
З того моменту, як ми розійшлися, ми залишились гарними друзями. Щоразу після чоловічих образ вона йшла саме до мене. Їй нікуди більше було йти, я був її «нащирішою подружкою».
За чаєм ми розмовляли до пізньої ночі. Вона навіть посміхнулась, і я подумав,  що мені майже вдалося вилікувати її, отож усе було добре … як завжди. Чай таки має цілющі властивості.
Вона винувато поглянула на годинник – була майже північ, і вона викликала таксі.
Між нами було неписане правило – ніколи не ночувати одне в одного, ставши друзями, ми жодного разу не порушили його і не обговорювали…
Вона змила туш і стомленим голосом подякувала за все. У вітальні ми обійнялись останній раз і я, непомітно для неї, витягнув з її спини невеличкого кухонного ножа, якого одразу ж сховав у рукаві.
По дружньому вона поцілувала мене в щоку і пішла до свого таксі. Я зачинив за нею двері і почав розглядати украдений трофей. Це був звичайнісінький кухонний ножик, зроблений повністю з нержавіючої сталі, гарний, блискучий. У ванній кімнаті я змив з нього кров. Ще раз роздивився – такого у мене ще не було.
У своїй кімнаті я відкрив шафу, у якій зберігав усю холодну зброю, принесену нею, і повісив цей ніж на спеціально відведене для  нього місце. Зробивши крок назад, я роздивився свою колекцію. Тепер я мав близько десятка різноманітних ножів, дуже несхожих між собою, унікальних. Кожен з них мав для мене неповторну цінність, кожного я поцупив непомітно для неї. У колекції було кілька кинджалів та мисливських ножів, і навіть один стилет – спогад про гарячого іспанця з чорними бровами та сліпучою посмішкою. Його було найважче витягнути, бо сидів він дуже глибоко, тому зараз він займав найкраще місце серед ножів.
Я зачинив шафу і трохи засумував, що не залишив бодай маленького рубця на її гарненькій спині, коли мав таку нагоду…
Чухаючи маленький шрамик між лопатками, я пішов на кухню…