Нехай мої слова будуть лише спогадом. Моїм спогадом. Або ж  вашим – обиратимете самі. Це те, що я бачив і відчував, хоча я ніколи не був упевненим у цьому на сто відсотків, а може й не хотів. Все було реально настільки, наскільки в цьому можна переконати, та все ж не лишилося нічого, що могло б поручитися за мої слова.
Нехай мої слова будуть лише спогадом, спогадом людини повз яку ви проходите по вулиці і, можливо, даруєте частинку своєї уваги, і все ж людини, що не має для вас ніякої ваги, є лише тінню, що зникає за вами.
Нехай мої слова будуть лише спогадом…

Сьогодні ще один шлях додому. Щоденна їзда трохи втомлює, але й дає такий собі "імунітет витривалості". До того ж у цих маленьких подорожах можна побачити багато цікавого, якщо звісно вміти придивлятись.
Біля вікна сиділа мовчазна красуня. Щось слухала та байдуже дивилась у вікно. Водночас здавалося, що вона про щось роздумує, або ж надмінно ігнорує навколишнє з усім його брудом та красою.
Одне споглядання її вже відкривало гавань для танкерів спокою. А що міг відкрити дотик, чи, принаймні, її погляд?! Все, що невідоме та минуче так і лишається найбажаннішим, найжаданнішим.
Невдовзі красуня вийшла, зійшла з потягу. Безжалісно, не поглянувши. Куди? – У відповідь лиш посмішка невідомості.
(На ранок дівчину поховали. Без почестей. Без згадки.)
На що можна поскаржитись у таких подорожах, так це на бідність репертуару пасажирів: ті ж слова, ті ж теми, те ж нахабство і сміх. Одна дівчина переконувала мене, що людина створена для щастя – але ж що є щастя для цих транзитників? Вони схожі на немічних у темній кімнаті, що навпомацки шукають вихід. Найбільшим щастям для них буде ввімкнення світла, і тоді вони відчувають себе контролюючими, тоді й думка про вихід з цієї кімнати зникає. Та колись лампа згасне – оце тобі й усе щастя.
Моя лампа не згасне, тому що ніколи не увімкнеться. Хтось скаже:"Та він просто сліпий!" Нехай так, та мої очі сліпця бачать у темряві, тому я ніколи не поспішатиму до вимикача. Я сам є щастя, а той, хто мене вхопить – ну, принаймні матиме шанс на вихід. Їх проблема в тому, що коли вони натикаються на мене, то сприймають мене як ще одного "контролюючого". Іноді це навіть на краще: деякі люди дуже потворні, щоб мати з ними справу.
А ось і моя зупинка, мій вихід, хоча точніше вхід: я захожу в атмосферу міста, в його постійно метаморфуюче тіло. Щоразу ступаючи на цю землю відчуваєш себе чужинцем, вага якихось неприємних поглядів переслідує до самої квартири. З'являється якась легка відраза до оточуючих, навіть до себе.
Не зважайте.
Мабуть це просто втома. Так втома і постійне невисипання.
Але сьогодні інший день, інший настрій – сьогодні свято, все місто святкує. Сьогодні я сміявся, сміявся по-справжньому. Я йшов по вулиці і моя посмішка прокладала мені шлях. Нікого не було по-справжньому, всі були лише привидами, що гадали, наче бачили мене, контролювати. Потолоч. Утопічна потолоч. Вони й не знали, що в мені (не знали? Та вони й досі не знають). Лише мій сміх існував. Тихий, безжальний і неприборканий. Він розчиняв усіх, хто ставав мені огидним, чи мав паскудні наміри щодо мене. Вони сприймали мене сірою потворкою, що через хміль "розтягла" свої вуста. А я ж бо лише диформоване відображення у дзеркалі їх морально-соціальних відстоїв, основане на кількахвилинному сприйнятті мене, як чогось знайомого, їхніми рецепторами урівнювання і накладання ярликів, що ніби давно їм відоме і огидне.
Але тоді мені було байдуже до них, та й є. Сміх спепеляє.
Зазвичай, коли все місто святкує, весь натовп збирається у центрі міста, десь біля площі. В такий час всі околичні маленькі вулички стають тихими, майже неіснуючими. Прогулянки по таких літнього вечора надзвичайні, якщо ви звісно вмієте таке цінити.
Я йшов вузенькою вуличкою приватного сектора розглядаючи дахи будинків, а інколи просто дивлячись під ноги. Вечір вже почав фарбуватися, його тіні накладалися все густішими відтінками на вії. Я йшов не поспішаючи, насолоджуючись настанням вечірньої прохолоди. Перейшовши перехрестя і минувши автобусну зупинку, я опинився біля двору, засадженого вишнями. То був будинок баптистів. Він нагадав мені розповідь мого друга, як його викладач(ка) мало не захлинулася піною, доводячи йому, що в нашій країні немає ніяких сект. Можливо в неї якісь комплекси? Не хтілося про це міркувати – вечір занадто гарний, до того ж вже вмикають ліхтарі. Стає справді темно.
Найцікавіше йти по дорозі під ліхтарями: за тобою з темряви з'являється тінь, робить обгін, і зникає поперед тебе. Рівномірний циклічний рух, чи не так? Ось ще один ліхтар, тінь вже починає свій рух, я зупинився, щоб поглянути на годинник і …З годинника мій погляд повільно мігрував на мою тінь, що вже порівнялася зі мною і, хай йому грець, рухалася далі. Але ж я стояв на місці, як і ліхтарний стовп. Я стояв і дивився, як моя тінь відірвалася від мене і продовжила свій хід у темряву, аж поки під світлом наступного ліхтаря не з'явився  чоловік. То була тиша, абсолютна тиша. Тиша, яку розривали оплески, оплески моєму страхові. Зараз був його виступ, він грав Гамлета. То був його фурор.
- Що робить воїн коли зустрічає союзника?Га? – Сміх чоловіка пройшов хвилею по вулиці. – Чого зупинився? Ходімо, у нас мало часу.
В той момент все тіло оніміло, я відчував неймовірну вагу. Проте я почав крокувати. Я йшов закутий в ланцюги жаху, шоку та якоїсь нервової цікавості.
- Що, занадто ефектно?
- А…
- Ну добре, я не втримався. Але ж прикольно? Ну чого стоїш? Ходімо, так легше сприйматимеш.
Ефектно? Ще б пак! Хоча швидше несподівано. Ми почали повільно просуватися вулицею, тіло троги звикло і крок став упевненішим. Чоловік був одягненим у чорні, трохи потерті джинси і чорні кеди. Він виглядав спокійним, але зароджував думку, що в будь-який момент може зламати шию і піти собі далі.
- Отож, коротко і доступно: я – один з твоїх ангелів охоронців. Чому один з? Тому що їх в тебе двоє. Чому? Не знаю. Є якісь причини, та вони мені нецікаві. Далі: двоє охоронців даються  рідко, тому їх власник досить дивна людина – тільки не зазнавайся. Але ти й справді дивний. Ти зміг накопичити стільки енергії, що було вирішино залишити тобі лише одного охоронця, інший тобі просто непотрібен.
Слова цієї істоти лунали шепотом у моїй голові, чітким, пронизливим шепотом. Він щось порушив у середині мене, щось, що дуже не хотіло ворушитися. Сама думка, що я розмовляю зі своєю тінню, чи то пак ангелом-охоронцем була абсурдною. Але ж я чув його.
- Агов! Ти мене слухаєш чи ні? Так от, сьогодні я маю піти. В тобі залишиться частина мене і мого спокою. Запам'ятай: твоя впевненість – тотвій вогонь і твоя пастка, правильно обирай своїх "жертв".
Чоловік ще декілька хвилин тлумачив про те, куди(до кого) він зараз йде, і що можливо його чекатиме. Але то було вже не важливо. Мене враз охопив холодний сум, і почав міцно стискати свою ковдру. Було відчуття ніби то я покидав його, залишаючи навіки на самоті.
- А тепер бувай. Пам'ятай, що є в тобі. – Чоловік поглянув на чисте зоряне небо, і, відвернувшись, пішов у темінь ночі. Лише тепер я помітив два грубо зарубцювані шрами вздовж спини. Він зник, лишивши за собою стрімкий подих вітру.

Відтоді вітер приходить завжди. Щось його приваблює, це щось досі не піддається моїй іртерпритації, хоча точніше – індентифікації. Мені подобається його присутність, з нею оточуюче стає адаптованіше до мене, а може й я до нього.
Моя прогулянка триває, як і триває шлях потягу.
Вибачте, ви на наступній не виходите?