Оповідання

(майже фантастичне, майже гумористичне)

Ще один «чудовий» ранок… Я прокинувся раптово, ніби від болю і сів на край ліжка. Не міг пригадати, що саме наснилось мені, і лише відчував, що футболка моя прилипла до спини.
Сірий день  тільки-но починався, отож я не проспав. Підійшовши до вікна, я побачив площу, бруківку, фонтан у формі старовинної чаші, який уже кілька десятків років не працює і наповнюється водою лише під час дощу, ліхтарі і торгові ряди. З другого поверху моєї квартири вся ця картина, здавалось, була намальована вуглиною на сірому картоні. І мені чомусь згадались малюнки з дитячих книжок, які я читав колись разом із мамою. Та то було колись …

Мої роздуми порушив дзвінок у двері. Я вже й забув, що мав прийти пан Молочник, а от він – ні. У капцях я поспішив до дверей відчиняти. Немолоде обличчя, посмішка в очах, старий, але добре випрасований чистенький чорний костюм і такий же картуз – я знав його таким уже давно. Зараз він тримав пляшку молока у пожовклих долонях.
-- Доброго ранку пане Проффесоре! Як ви? – його карі очі посміхались. І, мабуть, підозрюючи, що я мав поганий сон, він бадьоро спитав,-- Вам напевно щось жахливе наснилось?
Його слова привели мене до тями, і я нарешті згадав:
-- Мені наснилась моя покійна мати. Ми з нею читали якусь дитячу казочку. Я сидів за столом. І от, коли треба було перегортати сторінку книжки, я не зміг підняти своїх долонь зі столу. Я поглянув на них і побачив, що вони були прикручені до столу здоровенними шурупами. Дивний сон. Я не відчував болю.
-- Так, дуже дивний сон! Вам треба хоч інколи відпочивати від своїх книжок. Треба розважатись, доки відпустка не закінчилась, -- очі Молочника знову посміхнулись.
-- Ваша правда, -- я знизав плечима.
-- А щоб краще спалось, я можу дати вам картинки з жінками, -- його очі загорілись. І вже пошепки він продовжив, -- зовсім голими.
Молочник моргнув мені по змовницьки, проте я відповів:
-- Ні, дякую! Мені після таких «картинок» зазвичай сняться глибокі темні провалля, у           які я падаю до самого ранку! Дуже жахливі сни! – я розрахувався за молоко і зачинив двері.

Пляшку я поставив на тумбу під стіною біля свого ліжка, яка була повністю вкрита чорним, немов попіл, пилом. Звідкіля він брався, я не знаю, але, зважаючи на вік цього будинку, мене це не дивувало. Чорним оксамитом цей пил покривав усі меблі в квартирі, полиці з моїми старими шкільним підручниками, навіть стіни. Я не був дуже зайнятий, проте не міг знайти ані вільного часу, ані вагомих причин, щоб прибрати в кімнатах.
Моя голова була зайнята іншими думками.

Через тиждень закінчується моя відпустка, і, по поверненні у столицю, мені треба мати готовий чорновий варіант моєї наукової роботи з філософії, яка повинна довести усю абсурдність ідеалістичної гіпотези життя людини після її смерті і нарешті поставить її прибічників-фанатиків на місце. Проте робота зайшла у глухий кут: не вистачало практичної частини, досліду. Істинність доводів моєї праці була очевидною, але практично я не знав з чого почати. Потрібен був яскравий зразок, переконливий.

Відчувши безвихідь своїх пошуків у столиці, я приїхав своє рідне містечко. Ще будучи студентом, я робив так завжди, коли почувався безсилим перед своїми проблемами. І завжди знаходив рішення в оточенні батьків, в домі, де я народився…За тридцять років тут майже нічого не змінилось. Лише батьків вже нема, фонтан не працює, менше стало людей на вулиці, особливо жінок та дітей, та ще цей чорний пил…

Я поставив каву на вогонь, а сам підійшов до письмового столу, над яким голками був приколотий метелик. Це був чорний велетень, який на темному тлі стіни був помітний лише вдень. Коли я проколював його тільце голкою, то він сильно бив крилами, неначе маленька пташка. Я злякався, що він злізе з голки і полетить, а я віддав за нього чималі гроші. Отож мені довелось приколоти  ще й обидва його крила. Тільки тоді він заспокоївся...
Та це було у п’ятницю, а зараз… Я підійшов до нього і доторкнувся олівцем … він не ворушився. Нарешті! Він помер! Вже три дні я чекав доки він заспокоїться … назавжди. Ще вчора ця комаха відбивалась від олівця своїми лапками, і я вже було почав думати, що він ніколи не згине. А зараз – жодних ознак життя! Нарешті!... Успіх!

Я налив собі кави і почав записувати у щоденник:

« Понеділок
   9.36 ранку

Експеримент успішно завершився. Об’єкт дослідження успішно помер. Імовірні причини смерті:
1) голод;
2) старість (вік визначити важко, проте, судячи з розмірів, можна дійти висновку, що піддослідний екземпляр не був молодим);
3) поранення від голок, якими об’єкт був зафіксований (одна – в тулубі, над жировим тільцем; і ще по одній на кожне крильце).
Не залежно від причин смерті, можна зробити висновок, що душі (абстрактної субстанції, що є безсмертна і не потребує харчів) у даному створінні не було, інакше б цей метелик не помер.
Проведення паралелі між піддослідним  екземпляром та людиною є обґрунтованим та очевидним і не піддається жодним сумнівам.

                                                                                                                    Проффесор  Б. Шварц»

Нарешті роботу можна вважати завершеною! Закривши щоденник,  я полегшено зітхнув, потягнув запашну гарячу каву і посміхнувся сам собі…
Я пригадав як усе сталося тієї п’ятниці. Вдягнувши свого сірого плаща, я ходив між торгових рядів, у пошуках чогось, що могло б мені допомогти у написанні моєї праці. Небо було дуже хмарним і майже зливалось з кольором бетону навколишніх стін будинків, фонтану та бруківки. Продавців було мало, більшість з них я знав у лице, товар особливо не надихав. Оглянувши всі торгові ряди, я вийшов до фонтану, під яким сиділи двоє. У чорних накидках вони були схожі на круків. Я підійшов ближче і помітив, що це були чоловіки, один з яких тримав щось у витягнутих уперед руках. Від нічого робити, я заговорив з ними:
-- Як життя панове? – я запитав, намагаючись роздивитись їхні обличчя, проте з-під кептарів було видно тільки їхні бороди та довгі носи.
-- Нічого, дякую! – відповів той, що мав руду бороду. Він подивився на мене і запитав,-- Пан проффесор напевно щось шукає? А може у нас є те що вам потрібно? – його очі загадково посміхались.
Його обличчя не було мені знайомим, проте він знав, хто я. Інший же сидів не звертаючи на нашу розмову ніякої уваги і лише щось бурмотів собі під ніс. Цього я не міг роздивитись – з-під чорної накидки було видно тільки сиву бороду та червоний ніс.
      --І що ж у вас є для мене? – спитав я з іронією.
--Метелик, дуже рідкісний. Недорогий, -- його очі сміялись.
Я вже готовий був розреготатись та піти, але раптом незнайомець розкрив долоні – і мені перехопило подих – на руках у нього сидів величезних розмірів метелик, кольору чорного оксамиту. Такого я ніколи не бачив. Та найдивніше було те, що він нікуди не збирався летіти, а продавець з рудою бородою спокійно і серйозно дивився на мене, особливо не переймаючись за свій летючий товар!
«Дивні люди, дивний товар. Але все одно він мені не потрібен,»--подумав я і спитав:
      -- А про що белькоче твій товариш? І чому він не вітається?
-- Він повністю сліпий і погано чує. А розповідає одне і те ж постійно, про те, що він бачив.
-- Бачив до того, як став сліпий, чи після? – здогадуючись що ці незнайомці «трошки дивні» я дозволив собі  сарказм. Однак бородань відповів спокійно:
-- Осліп він від побаченого, і з того часу бубонить про те сам собі під ніс. Хто питає, тим розповідаю: «Цей дідусь, коли був молодим, бачив, як одного в’язня вели на гору до хреста, щоб стратити. І багато людей ішло за ним, бо був він дуже відомий серед народу як цілитель. Проте влада за щось його незлюбила, і вирішила стратити. Його долоні та ноги прибили до хреста. Варта не пускала його товаришів до нього. Так він висів години три, поки помер. Коли ж помирав, то засяяло сонце на небі дуже яскраво і запекло дуже, що варта змушена була тікати з тої гори, аби врятуватись. А товариші ж його кинулись до хреста і обіймали його. Та раптом він поглянув у небо і полетів туди разом із хрестом і всіма, хто міцно тримався за нього, точнісінько на світло…»

«Мабуть це йому наснилось,» -- подумав я.

-- Отож він вірить, що то душа того в’язня полетіла на небо, і жалкує, що тоді сам не тримався за хреста… Ну, то що: берете метелика, чи ні? – його очі видавали хвилювання.
Я про себе подумав: «Та це ж ті самі фанатики!» і раптом згадав про свою незакінчену роботу.
-- Чи беру? Так! – я вже знав, щО я з ним зроблю,-- Скільки?
-- Двадцять срібняків, -- очі незнайомця загорілись в азрті.
-- Дам не більше тринадцяти!
-- Згода! – я відрахував гроші, і забрав свій товар, про всяк випадок тримаючи його за чорні оксамитові крильця.           

   

P.S.: «Проффесор» написав умисно