Зимовий дощ
Квіти не в’януть,
Мертві не дихають,
Світло не гасне
Там, де неба нема.
[Якщо суть напрямку шляху мого – бути пилом в очах блукаючих, що приведе до заспокоєння, то хто ж вітер, що здіймає мене?]
Мій час летить швидше ніж б’ється серце. Я задихаюсь. Не мати обмежень, лише перешкоди. Перешкоди обмежень – то вже занадто. Ми розіб’ємось об наші правила, і наші друзки танцюватимуть на могилах пам’яті – румбу розіп’ятих подій. Розіб’ються всі, будуть танці, танці на сонячному світлі. Я мертвий і пустий. Я клітка для бажань приречених, я тримаю гак на пульсі їхнього божевілля.
На вустах завжди лишаються крихти чужих слів, вони лоскочуть, і вогким слимаком язик прудко забирає їх до себе, до своїх збочень. Я не гірше, якщо знизитись до цього рівня інтерпритації, цього хаосу.
Ми бачили все, що хтіли, але ж мрії досі існують, вони продовжують свій танок, танок на сонячному проміні. Дозвольте запросити вас. Грати мертвих. На сонячному світлі. Розіб’ємось разом ?
Мій квиток до раю лежав під ковдрою. Світили зорі і тихо наспівував вітер. Нічний блюз. Смак вуст на келиху і плями на одязі – ознаки втраченого часу. Дорога на Голгофу лежить через ліжко. Для них. Для мене. Колись.
„Намалюй мені рай, крихітко, і я дам тобі перепустку до пекла.”
Де нема руху – немає часу, простір – то прояв дотику. Дотик пензля створить новий день, новий плин; фарба розтікатиметься перед нами, творячи нас, як тепло, що розходиться по тілу, коли... Коли шлях на гору стає єдиним, що справді турбує. Присмак заліза й оцту. Це коктейль приречених.
- Світлино, скажи мені фразу, яка б була на сто відсотків відверта і на стільки ж брехлива. – Я стояв біля вікна, позаду ліжка, в її спортивних штанцях і спостерігав як нічні хмари затягують небо, забираючи зорі в полон.
Світлина лежала в ліжку тендітним згустком тепла та задоволення. Я почув як вона перевернулась на спину і солодко позіхнула. Її червоне волосся приємно контрастувало на білій постілі, ковдра дарувала їй приємне відчуття прихистку.
- А така існує? – Вона розплющила очі, очі червоного бурштину. Зіниці розширились, погляд ніби щось шукав у темряві.
- Можливо ми живемо її зараз, творимо і боїмося її, - я дихаю на віконне скло, затуманюючи його, і пишу пальцем, - а може й не існує.
Я відвертаюсь від вікна, востаннє кидаючи погляд на те, як курвиться ззовні. Підхожу до ліжка і відчуваю погляд Світлини, що крізь темряву мацає моє тіло. Тихо лягаю поряд, кладучи руку їй на груди. Рахуючи її серце поволі віддаюсь на поталу сну. Відчуваю, як рука Світлини завмирає на моїй.
Мокрий сніг багнюкою зникає з вулиць. Вітер гвалтує шиби. Дощ взимку – то ніби відчуття смороду, коли тебе спокушають. На холодному склі поволі зникає напис – „я люблю тебе”.
Захисти мене від того, що я хочу. Дай сили на розуміння і відверни від сумніву. Впевненість хай буде моєю суттю, а тверезість моїм поводирем. Якщо я розіб’юсь, принаймні знатиму, що дійшов кінця.
Видатні люди не народжуються, вони помирають. Їх сонце не гріє тих, хто бігає між їх кроками, хто сліпий на дотик. Якщо Люцефер найкращий психолог, скільки він бере за один прийом до нього? Шанс на життя?
Квиток нічого не вартий, якщо потяг вже пішов.
„Так має бути!” – кричали поети,
Їх вигуки, рима – палали вночі, -
„Ми з’явились й підемо, так має бути!”
Та ніч вже минає – кричи не кричи.
І блазень сміється в кутку без омани,
Він тихо сміється ораторам вслід,
Він бо вже знає світ без тиради,
Де їхнє життя – фантазії плід.
Він – блазень, жебрак у світі без цілі,
Та втім він багач у пустелі за ним.
Поети жили, з’являлись, зникали,
А він все сміявся на пустоту рим.
Ніч вже загусла,
Нічого не чути,
Лиш тихо в кутку:
„так має бути...”
