Тихими маленькими кроками по лакованому, прогрітому ранішнім сонцем, паркеті приходять, в час відчуження від буденного, спогади.  Спогади дитинства. Тихого і блискучого, нез’ясненного і шаленого, феєричного і комічного, першого і єдиного. Дитинства.
Я в кімнаті свого я . навколо сліди кроків, важких і байдужих, швидких і нервових, сліди босих ніжок по гарячому піску і зрошеній траві. Де-по-де на підлозі краплинки крові та крики шрамів через рух та цікавість.
Стіни заплутані павутинням слів та викриків. Візерунки роздумів з кошлатою наївністю та невідомою впевненістю. Таке собі макраме по перших кроках і подивах. Цей візерунок може сплутати мене і забрати в своє коріння. На час. В світ, де законом є бажання та авторитет, де колір неба – то ранішній настрій, а смак солодкого та соленого коять градацію споживання; де цілунок матері і посмішка батька – то анестетик в хвилини пустоти, злості та кривди. Просторово-часовий карантин без обмежень на думку, питання та плагіат. Це місце, суть якого давно минула, але зникнення його має можливість лише за умови подолання любові до солодкого та радості.
Кімната. Місцями на стінах кімнати помітні брудні плями – то попіл гніву, слина та ще невідомі секреції. Цей бруд ледь поволі ковзить по стіні, і лише зрідка його обганяють струмки прозорої гіркоти. То сльози – нестримні, скритні, вперті, тихі, - вони ковзають тонкими струмками зі стелі. Там вогко і сіро. Стеля – то місце кривд та болю, образ та нерозуміння. Брудно і сіро.
Кожен куток в кімнаті окупований: улюблені іграшки, „цінний” непотріб, могили домашніх улюбленців та гречка. ( пригадуються слова товариша вже зі студентства – „гречка глючить”)
Дитинство – прелюдія до вистави, суть якої може так і лишитись лиш чеканням антракту; пролог то віршованого роману, де рима – то наші помисли, а розмір строф – швидкість досвіду.
Крапка. Я перегортаю сторінку.