Питання роздуму часу

Нічого не приходить що не має кінця. Якщо я маю завтра і мій початок далеко позаду вчора – я плину, маю скінченність. Мій плин не має зупинок і поворотів, це краплина на площі кулі. Мої роки – то друзки циферблату простору, де я є. Мною міряють мораль і забавки, відміряють періоди самотності. Отже, я – час (?), час для тих, хто може жити мною і абсорбувати межі того що лякає. Але ж я скінченний, практично тимчасовий. Тимчасовий час?
Ніхто не говорить про кінець часу, бо ж і не знають його початку. Невже лише незнання часу дає йому нескінченність? Але ж, якщо Бог існує поза часом, то шлях до нього має лежати через межу, де час перейде в безчасся (щодо шляху до Бога – це вираз більш абстрактний, теореметричний). Тоді ця межа переходу є скінченністю часу, його краєм, чи мембранною оболонкою, що обмежує наш міхур існування?
Якщо ж я – час, нехай і тимчасовий час, бо прийшов і маю піти, то після смерті я втрачу себе, отримаю скінченність, а отже, припинюсь як час. Значить стану частиною безчасся, буду поза часом, а отже, буду ближче до Бога (?).
Занадто просто.
Якщо Бог поза часом і я можу опинитися в цьому безчассі, то явно між нами всеодно буде відстань у вічність, значить сила простору всеодно існує, а безчасся і має суттю лише цей простір.
І в позачас я теж прийду, „народжусь” там, але ж все що народжується помирає, а отже, поза часом я буду лише певний час (?).

Тимчасовий час поза часом протягом певного часу – скільки часу це витримає?