Так дивно. Коли я була маленька, то задумувалась про те, як не постаріти, щоб не померти. Мені здавалось, що це можливо зробить. Втекти з дому, десь далеко-далеко. Я бачила, як я біжу, ховаючись за деревами і різко обертаючись, таким чином перевіряючи, чи ніхто не слідкує бува за мною. Я бачила зовсім пустинне місце. Потім я знаходила кам’яна печера, яка мала б вузький вхід. Та й сама була дуже маленькою. І сховатись там можна було, скрутившись калачиком. І сидіти тихо-тихо, щоб час тебе там не міг помітити. Сховатись там і все. Час пройде повз, не зачепивши мене.

     Коли я трохи подорослішала, то вже не вірила у чудодійність печери, я стала більш прагматичною, більш розсудливою (всміхаюсь сама до себе))))). Я вираховувала те, як можна зберегти час, зекономити хоч добу, хоч половину доби. Сісти на літак, наприклад, 24 серпня о 23-00 і прилетіти через 14 годин у Америку (чи скільки там летіти туди?), знову ж таки 24 серпня, але вдень… чи зранку… І, вуаля – я знову можу пережити цей день.

     А тепер. Тепер, щось сталось. Тепер я зустріла тебе і хочу прожити поряд з тобою все своє життя. І разом з тобою… постаріти.