Українське кіно – солодка й недосяжна мрія?
Олег РОМАНЧУК

Здобувши незалежність, Україна – чи не єдина у світі держава, яка, по суті, не має власного національного кінематографа. Найпарадоксальніше те, що втратила його саме в роки незалежності. Те, що залишилося, перебуває в жалюгідному стані. Кіностудії, на яких працювали тисячі людей, або зовсім перестали існувати, або ледь зводять кінці з кінцями, майже не отримуючи фінансування на кіновиробництво. При цьому неможливе й інвестиційне фінансування, бо кіновиробництво перебуває під кабальним податковим пресом.

“Ситуація, яка склалася в українському кінематографі, – трагічна, – констатує відомий український кінорежисер Михайло Бєліков. – Річ не в тому, що немає творчих потужностей. Трагічна вона тому, що немає перспектив. Нове керівництво студії О. Довженка налаштоване не на відновлення українського кінематографа, а насамперед на створення матеріально-технічної бази для телебачення, причому телебачення не українського, а московського, російського”.

2001 року в Україні зняли 4 ігрові й 29 неігрових та анімаційних картин, що становить 10-15% від обсягів виробництва фільмів до 1990 року.

Разом із тим, усі ці роки при Міністерстві культури успішно функціонує комітет з питань кіно. Фільмів майже не випускають, однак чиновники розробляють якісь нові, дуже прогресивні проекти на кшталт надання свого часу кіностудії імені Олександра Довженка статусу “національного надбання”, щоб запобігти створенню колективом акціонерного товариства.

Виробнича база кіностудій перебуває в цілковитому занепаді.

Висококласні фахівці, митці розбіглися по телекомпаніях, базарах, животіють у злиднях, а дехто вже на Байковому або на Берківцях – вони вже ніколи не знімуть кіно.

Перефразовуючи назву геніального кіношедевра “А корабель пливе...” Фредеріко Фелліні, можна з жалем констатувати, що корабель українсько-совєтського кіно нарешті потонув, випустивши дві великі бульбашки під назвою “Богдан Хмельницький” і “Молитва за гетьмана Мазепу” доволі успішних режисерів совєтського періоду Миколи Мащенка та Юрія Іллєнка, а також маленьку бульбашку під назвою “Чорна рада” Миколи Засєєва-Руденка. Потонув остаточно не в 1991-му, а наприкінці 2002-го. Потонув у результаті недолугої, хибної, безвідповідальної системи організації кіновиробництва.

Чому в Україні такого розголосу набуло обговорення цих трьох, вироблених за совєтською системою фільмів? Навіть не вникаючи в їхні творчі особливості, можна назвати головну причину – втрачено бюджетні кошти, які не повернуться до державної скарбниці у вигляді фінансового прибутку від прокату.

Із десяти мільйонів гривень, витрачених, наприклад, на фільм “Молитва за гетьмана Мазепу”, дохід становить лише двісті тисяч. Глядач проголосував ногами...

Якби той же Іллєнко знайшов для себе приватного продюсера, який би профінансував його фільм (завжди знайдуться прихильники на будь-який витвір), чи схвилював би державу провал або успіх такого проекту? Напевно, що ні. Тільки б не порушили законів.

У всьому світі кіновиробництво фінансують на приватних засадах. Продюсер на власний ризик вкладає кошти в той чи інший кінопроект і в разі успіху має певний прибуток. Із нього він платить державі податок – і все. Держава не втручається в діяльність продюсера, відносини з ним регулює
на підставі чинного законодавства, ніяк не виокремлюючи серед інших видів виробничої діяльності.

У грудні 2002 року Верховна Рада України прийняла за основу “Державну програму розвитку національної кіноіндустрії на період до 2007 року” як проект закону України.

У документі все за старим сценарієм: знову державне керування та державне фінансування кіновиробництва.

Кінематограф у всьому світі – потужний бізнес. Тільки не в Україні. Пересічний громадянин може цього не знати, але кіночиновники в Міністерстві культури поінформовані надто добре. Однак вони, на жаль, не вирішують проблеми кіновиробництва в державі. Система цього не прагне.
Ось у чому суть.

Чи потрібна державна підтримка українському кіновиробництву? Безумовно. Держава має створити відповідну законодавчу базу, яка б дозволила залучити приватні інвестиції в кіновиробництво. Закони повинні захищати вітчизняного кіновиробника так, як це давно й успішно практикують за кордоном. Іншого шляху немає.

Поруч, у Росії, вже давно відмовилися від державного фінансування кіновиробництва. На період становлення його звільнили від оподаткування, надали податкові пільги інвесторам. Свого часу колективам російських кіностудій безкоштовно передали матеріальну базу для створення акціонерних товариств з метою виробництва фільмів; створено приватну систему кінопрокату “Російський кінопрокат”. І результат не забарився. Український кіноглядач і телеглядач у цьому переконується щодня. “Росія зрозуміла, що реклама її ідеології та способу життя насправді дуже
важливі, тому прийняла закони, які стимулюють бізнесменів і банкірів давати гроші на кіномистецтво, – констатує відомий український кінорежисер Михайло Іллєнко. – Навіть називають це не законами, а “Програмою підтримки російського кіно”. Лише на “Мосфільмі” щороку знімають 170 кінострічок!

Тим часом процес русифікації України через кінематограф і телебачення всіляко заохочується. Це, безумовно, відбувається і через те, що в Законі України “Про телебачення та радіомовлення” чітко не вказано, скільки саме продукції транслювати державною мовою. Статтю 9 цього закону трактують на власний розсуд. Як наслідок – понад 60% мовлення (йдеться про загальне програмне наповнення, а не лише про ведення програм українською мовою) в нашій державі – неукраїнське.

Ще одне підтвердження того, що система функціонує – показ на українському державному телеканалі антиісторичої за суттю кінострічки з явно провокаційною метою. Фільм цей не анонсували в програмах українського телебачення 21 січня 2004 року. На екрані Першого
національного він вигулькнув, мов дідько з конопель. Щоправда, його освятив сам голова Державного комітету з інформаційної політики таваріщ Іван Чиж. І неспроста. Бо ж ішлося про “Леніна у вогняному кільці” (другу серію “крутили” на цьому ж каналі 22 січня).

Громадяни України мали змогу знову (дехто вперше у своєму житті) зустрітися з кінематографічним образом “вождя всємірнава пролєтаріата”. Щоправда, образ цей модернізували, осучаснили, сконструювали на такий собі “пєрєстроєчний” лад. Тут таваріщ Лєнін, приміром, дозволяє собі робити зауваження Іосіфу Віссаріоновічу за “внесудєбниє расстрєли, бєззаконіє”, які той, мовляв, допускає. Сердиться большевицький вождь,
що таваріщ Сталін із таваріщєм Ворошиловим пиячать. Виявляється, Владіміру Іллічу по-людськи шкода, що розстріляли сім’ю Ніколая II. Але нічого не вдієш, таке життя…

Немає сенсу переповідати сценарій цього лубочного фільму.

Насторожує сам факт появи в Україні відверто пропагандистського “кіношедевра”, оскільки про большевицького вождя написано та сказано більш ніж досить. Знаємо його як авантюриста, державного злочинця, людиноненависника, зрадника, заколотника, псевдотеоретика та неоколонізатора, “хрещеного батька” червоного терору. І ось раптом цей фільм… Що коїться в Україні? Кому спало на гадку “піарити” Лєніна в Україні на початку ХХІ століття? Кому це вигідно?

Того ж таки 21 і 22 січня на 12-му телеканалі демонстрували “Транссибірський експрес” і “Маньчжурський варіант”. Про що ці кінострічки? Про доблесних совєтських чекістів. Усе. Приїхали. No comment.

Іноді ловлю себе на тому, що мозок людський слід сприймати (розглядати) як своєрідний біокомп’ютер. І ось у системний блок (людський мозок) запустили своєрідний комп’ютерний вірус – таку собі хакерську програму під назвою “комунізм”, “большевізм” тощо. І донині годі вилікувати сотні тисяч громадян (біокомп’ютерів) від цієї зарази. Декому з них своєрідний
Norton Doktor (об’єктивна інформація) допоміг, знищивши вірус. Відтак людина прозріла, опам’яталась. На жаль, новітні хакери запускають новітні віруси: модернізовані, підступніші.

Ось лише деякі назви кінофільмів, які, приміром, демонстрували на телеекранах України з 12 по 19 грудня 2003 року: “Смертельне падіння”, “Смертельний поцілунок”, “Смертельний двобій-2”, “Смертельний вузол”, “Холодна смерть”, “Торговці смертю”, “Заряджені смертю”, “Убий мене знову”, “Убивче чтиво”, “Убивство на Ждановській”, “Контрольний постріл”, “На вістрі ножа”, “Транзит для диявола”, “Потрійна зрада”, “Шалена лють”. І така ситуація триває не рік. Це не може не насторожувати. Не може не спонукати до роздумів.

Система продовжує успішно реалізовувати в Україні політику, базовану на маніпулюванні свідомістю мас, брутальному використанні дезорієнтованих людей в інтересах політичних та економічних кланів. Так зване державне телебачення (про приватні телеканали годі й казати – вони запобігливо виконують волю власників, які в проукраїнських настроях ніколи помічені не були) слухняно виконує волю системи – відволікати маси від небажаних для системи настроїв, перемикати увагу громадськості з події значущої на щось цілком другорядне, ірреальне, ірраціональне. Бо ж відомо, що людські маси, які починають замислюватися, дуже швидко перетворюються на злютований національною ідеєю народ, повноцінну націю. І тоді вже з телеекранів раз і назавжди зникнуть синхрони зазомбованого насєлєнія, котре специ із ТБ видають за збори громадян. Зникнення таких телепрограм і телепередач означатиме одне: системі винесено вирок, її очікує безславна кончина, а Україна починає творити свою мрію. Національну. В кінематографі, на телебаченні. У реальному житті.

Олег Романчук – кандидат філологічних наук, шеф-редактор журналу “Універсум”, член Всесвітньої асоціації періодичної преси (Брюссель)

Джерело: http://www.gazeta.lviv.ua/